Читати книгу - "В моїх думках , Ясміна Лав"

Назад ми знову їдемо в тиші. Не знаю, про що думає Давид, а я просто щаслива.

Так, я не планувала в найближчі роки ставати мамою, але вже хотіла цю дитину. 

Мабуть, мені буде важко. Доведеться взяти перерву в університеті, але я впораюсь. Зараз відповідаю не лише за себе, і це додає впевненості.

Мигцем поглядаю на Давида. На вигляд він спокійний. Як завжди, впевнено тримає кермо, рухи повільні, виважені, але я впевнена, що всередині нього бушує ураган.

Він так і не сказав нічого щодо вагітності. 

Допоміг мені спуститися сходами, виходячи з клініки, відчинив дверцята і посадив в автомобіль.

Здається, ця новина ошелешила його сильніше, ніж мене. Можливо, він думає, що тепер я змушу його узаконити наші стосунки? Тому й поводиться так дивно… 

Не думала, що він з лякливих.

Відвертаюся до вікна і спостерігаю за нічним містом. Поки що в мене є час розслабитися. Відкидаю голову на спинку сидіння і прикриваю очі.

Давид.

Майже пів години стою перед своїм під'їздом. Дивлюся, як мирно спить Саша. Вона дивовижна. А ще скоро зробить мене татом.

Чи готовий я до такого повороту? Швидше ні, ніж так.

А чи готова ця дівчинка? Вкотре ставлю собі це питання.

Але все сталося несподівано. І, обдумуючи свої дії, я просто забув, що повинен хоч щось сказати їй.

Перед тим, як вона заснула, я помітив її погляди у мій бік. Сподіваюся, дівчина не встигла накрутити себе. Обережно забираю пасмо волосся, яке впало на її обличчя, і торкаюся теплої щічки. Така ніжна…

Рука сама опускається до животика. Погладжую його через тканину — і усмішка з'являється на моїх губах.

— Привіт, маленький. Тато поряд, — нахиляюсь і шепочу, щоб не розбудити мою Принцесу.

Здається, дівчина не збирається прокидатися. Тому тихо виходжу, відчиняю пасажирські дверцята й обережно підіймаю її на руки. Саша щось тихо буркоче, але очей не розплющує. І я несу її до будинку.

До квартири добираємося без перешкод. Заношу дівчину в спальню і повільно опускаю на ліжко.  Стягую з неї курточку і накриваю теплою ковдрою. Дивлюся на мою дівчинку і не можу втриматися. Нахиляюся й залишаю легкий поцілунок на її губах. Тихо виходжу з кімнати та йду до кабінету. Треба вирішити, що робити далі, та й попрацювати мені також не завадить.

Саша.

Розплющую очі, роздивляюсь по сторонах. Я у спальні Давида, хоч і не пам'ятаю, як сюди потрапила. Чоловіка поруч немає. У кімнаті темно, простір освітлює лише маленька настільна лампа.

У квартирі тиша, стає страшно. Не від того, що я сама. Мені лячно від думки, що чоловік пішов, тому що я тут. Пішов, щоб не бути поряд… 

Жену погані думки й підіймаюсь з ліжка.

Поруч з ліжком стоїть високий дерев'яний комод, на якому помічаю свою сумочку, а біля неї телефон. Потрібно зателефонувати Марії, але зараз я хочу побачити Давида.

На жаль, я не встигла добре роздивитися квартиру чоловіка, тому в напівтемряві почуваюся, наче сліпе кошеня.

Виходжу зі спальні і бачу збоку відблиски світла. Маленький коридор веде у вітальню. Там я вже була. Тому, тихо ступаючи босими ногами по теплій підлозі, проходжу вперед.

Кімнату освітлюють два торшери, які знаходяться по обидва боки домашнього кінотеатру. Посередині кімнати розміщений великий овальний диван, кольору слонової кістки, а перед ним круглий, темний килим. Збоку стоїть невелике м'яке крісло.

На стінах світлі шпалери, у стелю вмонтована лаконічна люстра, а біля стіни  дерев'яна конструкція з відкритими полицями, від підлоги до стелі. Навпроти знаходиться панорамне вікно, яке займає майже половину стіни.

Квартира елегантна, простора, але занадто порожня, як на мене.

Не відчувається жіночої присутності.

Мабуть, це повинно мене радувати...

Проходжу через кімнату й обережно відчиняю білі міжкімнатні двері. На очі відразу потрапляє подовжений обідній стіл із темного дерева. Навколо нього розставлені кілька стільців ідентичного дизайну. Над столом висить металевий світильник.

Проходжу всередину і відчуваю під ногами тонкий килим.

Збоку помічаю вхід у кухню, яку відділяє висока арка. Біля стіни невеликий сірий диван і круглий прозорий столик, поруч з яким стоїть високий металевий світильник. 

У цій кімнаті стіни білого кольору, над диваном висить кілька картин, які розбавляють  приміщення яскравими фарбами.

Обережно зазираю у кухню. Ідеально протертий, чорний гарнітур. Поверхні глянцеві, начищені до блиску. У раковині одна чашка, наче згадка про те, що тут хтось живе.

Підлога вимощена плиткою білого кольору з чорним візерунком. Стіни прикрашені імітацією каменю. У стелю вмонтовані круглі світильники.

Невже Давид справді пішов, залишивши мене саму? Десь всередині відчуваю образу. Повертаюся у вітальню і тільки зараз помічаю ще одні двері, з яких тонким промінцем виходить світло.