Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

Альтсін увійшов до круглого, широкого — десь у шістдесят стоп — льоху. Вісім кам’яних колон оточували кам’яний постамент. На кожній палав олійний каганчик. Тіні, кинуті каганцями, створювали миготливий, рухливий лабіринт, що танцював на стінах, прикрашених мозаїкою найрізноманітніших каменів і валунів характерних для морського узбережжя відтінків. На всіх виступали крапельки вологи. Було холодно. Він глянув угору. Стеля з циклопічних каменів знаходилася насправді високо. Двадцять стоп, двадцять п’ять? Непевне світло не давало цього зрозуміти точно.

Кам’яний чорний постамент мав форму паралелепіпеда у чотири стопи заввишки та завширшки, і довжиною — в десять. Не треба було мати бурхливу уяву, аби здогадатися, що саме тут лежало.

Він підійшов до каменя, торкнувся неглибокого жолобу, який пробігав по всій його довжині, та майже відчув ті сотні років історії й силу культу, про які говорив Деарґон. Це місце мало свою ауру.

Тепер, коли він уже тут стояв, Альтсін почав прикидати, як можна було б винести звідси Меча. «Теоретично, то мав бути сильний чоловік», — Альтсін пригадав собі кількість сходинок, розміри Меча й виправив себе. — «Дуже сильний чоловік». Нести Меча було важко, тож знадобилася б якась упряж або щось таке, щоби закинути його собі на спину. Двоє чи троє людей дали б собі раду і без таких складнощів. Двері, які він проминув дорогою, мали прості замки, тож Цетрон був правий: найкращим захистом Меча були його розміри, вага й той факт, що після того, як сходи були подолані, треба було ще вийти з-за олтаря й пройти крізь весь храм. Як? Вдаючи, що несеш якийсь згорнутий гобелен? Скриню з мотлохом? Посеред ночі? Ні, щось таке привернуло б увагу. Будь-який монах зацікавився б братами чи слугами, які роблять дивні справи в нетиповий час. Він би не став робити цього так. Злодії,схоже, докладно вивчили розклад вартових та особливості життя монахів, тож знали, яким шляхом звідси йти, щоб нікого не зустріти. Тож, скоріше, треба шукати когось, хто довгі місяці слідкував за монахами.

Альтсін згадав храм. Коли вийдеш із підземелля — потрібно менше трьох хвилин, аби піти собі далі, нікуди не поспішаючи. А потім у порт, перший-ліпший човник — та у море. Але чому Деарґон переконаний, що Меч не покинув міста?

Цієї миті він відчув легенький тиск у районі носових пазух, і між його лопатками засвербіло. Магія.

Він розвернувся на місці, тіні сильніше затанцювали на стінах. Одна виглядала інакше, ніж інші.

Він знову махнув смолоскипом. Таємничий творець тіні, схоже, зрозумів його намір, бо злодій почув швидкі кроки, але встиг наздогнати невідомого на пів дороги до дверей. Копнув низько, додав смолоскипом — здається, щось зашкварчало. Він схопив повітря, яке раптом набуло форми, та смикнув. У руці залишився чорний матовий плащ. Його власник відскочив, гасячи полум’я на одязі.

Альтсін загородив йому шлях до дверей, переклав факел в іншу руку, витягнув кинджал та паскудно вишкірився. Ніхто не любить шпигунів.

Невеличка постать гордовито випросталася, підвела голову. Альтсін раптом відчув, що стеля кімнати ринула йому на голову. Дівчина. Зеехійка.

Худорлява, нижча від нього майже на голову, темна шкіра, вузьке трикутне обличчя, малий, плаский ніс, невеличкі вуста, десять тисяч косичок на голові.

— І цо тераз жро… жробіте, страшніку?

Вона говорила на меекху з дивним, гортанним акцентом, ковтаючи приголосні. Він чув такий акцент сотні разів, коли зеехійські торговці шкірами та солониною домовлялися в порту про кращі ціни.

Зеехійка. Він скоріше міг очікувати хіба самого Реаґвира. Глитнув слину. Не вперше почав жалкувати, що Горґерс не взяв його з собою в рейс.

Дівчина, схоже, відчувала нетерплячку.

— І цо…

— Я не охоронник, — буркнув він. — Але якщо ти чекала на нього — можу викликати.

Вона навіть не здригнулася. Альтсін уважно придивився до неї. Шкіряні бурі штани, куртка такого ж кольору та широкий пояс із неймовірною кількістю ворочків. Вона точно не прибула сюди із куртуазним візитом. Зеехійці вдягаються так, коли вирушають у далеку мандрівку або на війну. До цього одягу добре пасував би шкіряний панцир і бойовий спис, а ще — магічний плащ, що обманює зір, який зараз лежав поміж ними. Альтсін лише двічі в житті бачив так іграшку. Більшість злодіїв вважали такі речі надто дорогими й безтолковими — такими, що більше ошукують грою тіней. За трохи кращого освітлення він би ні до чого не згодився, а в цілковитій темряві був непотрібним. Але дівчина таки вирішила зійти в підвали під храмом і причаїтися, чекаючи невідомо на що в місці, звідки вкрали Меча бога. Цікаво, що б на це сказав Деарґон?

— Звідси далекувато до твого острова, моя дорогенька.

Її обличчя навіть не здригнулося. Зеехійці були відомі тим, що ніколи не виказували почуттів при чужинцях. У місті навіть була приказка «вдягнути зеехійську маску». Її використовували в ситуаціях, коли хтось зберігав кам’яний вираз обличчя.

Дівчина кинула оком на вхід до підземелля. А за кілька ударів серця він також це почув. Кроки. Її долоня почала повзти за спину.

— Спокійно, дівчино, — прошепотів він різко. — Спокійно.

Сказавши це, Альтсін оцінив розміри плаща. Здавався в самий раз. Він кинув факела на землю й затоптав його. Підійшов до зеехійки, безцеремонно штовхнув її до стіни, накинув матерію на неї та на себе, присів. Їй довелося підкоритися. Запала темрява. Він відчував, як вона крутиться під його рукою.

— Спокійно, — він раптом притиснув її до стінки, викрутив руку, потягнувся до пояса за спиною й швидким рухом позбавив її короткого, серповидно закривленого ножа. — Нічого не породжує довіри більше, ніж факт, що твоя зброя — у мене. А тепер не рухайся, бо вони нас знайдуть.

Вона застигла нерухомо.

Рипнули двері, до підземелля увійшло троє людей.

Альтсін знерухомів. Прибульці носили червоні храмові плащі. З того, що він знав, цим кольором користалися лише найвищі представники Храму Реаґвиру. Тож, виходить, не всі шукали Меча назовні. Він прикрив очі й тихо сів. Плащ давав їм хоча б тінь шансу. Якщо ніхто із жерців не озиратиметься, то може, їх не знайдуть.

Чоловіки підійшли до кам’яного постаменту.

— Навіть сліду немає, — сказав той, якого злодій бачив краще, ніж інших. Довга до пояса сива борода надавала йому вигляду поважного патріарха.

Інша двійця стояла так, що він не міг їх бачити крізь маленьку