Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

твердою кіркою рівнині, слідами копит і довгими коліями, які залишили колеса фургонів, а все це замітав вічний холодний вітер. Та що ближче я підходив до озера, то зеленішою і лагіднішою ставала земля. Зненацька путівець перетворився на дорогу. До вітру приєднався дощ і вже не вщухав, тяжко барабанячи та пробиваючись крізь моє вбрання. Я ніколи не почувався цілком сухим.

Я намагався уникнути контакту з людьми, які мандрували дорогою. У цьому рівнинному краю годі було від них сховатися, але я щосили вдавав із себе особу нецікаву й непривабливу. На шляху мене минали посланці, що мчали швидким чвалом, — хто до Синього озера, хто в бік Трейдфорда. Вони не зупинялися біля мене, але це невелика потіха. Рано чи пізно хтось неодмінно знайде п’ятьох непохованих королівських стражників і зацікавиться цим. А розповідь про те, як із ними їхав бастард і як його піймано, була надто смаковитою, щоб Кріс або Старлінг не поділилися нею. Чим ближче я підходив до Синього озера, тим жвавішим був дорожній рух, і я сподівався загубитися між іншими подорожніми. Серед багатих травою лугів почали траплятися хутірці, навіть маленькі селища. Їх можна було розгледіти здалеку: горбик хатини та цівка диму, що здіймалася з димаря. Земля ставала вологішою, чагарник змінився кущами та деревами. Невдовзі я вже проминав сади, а тоді пасовища з молочними коровами й курчатами, які греблися у придорожній грязюці. Нарешті я дістався міста, що ділило назву з самим озером.

За Синім озером тяглася чергова латка рівнинної землі, далі передгір’я. За ними — Гірське королівство. А десь за Гірським королівством був Веріті.

Мене непокоїло, скільки часу зайняла дорога пішки, порівняно з першою мандрівкою сюди, коли я подорожував з королівською валкою, посланою, щоб засватати Кеттрікен за Веріті. Літо на узбережжі вже закінчилося, зимові бурі почали шмагати вітрами тамтешні землі. Мине небагато часу, і гострий холод континентальної зими чіпкою хваткою затисне рівнини, засипле їх хуртовинами. У Гірському королівстві, на верховинах, снігопади, мабуть, уже почалися. Коли дістануся Гірського королівства, там лежатиме глибокий сніг. Я не знав, з чим мені доведеться зіткнутися, коли підійматимусь у гори, щоб шукати Веріті десь за ними. Насправді я не відав, чи він ще живий, бо стільки сил він витратив, щоб визволити мене від Регала. Та «Йди до мене, йди до мене» і досі озивалося луною з кожним ударом мого серця, а я піймав себе на тому, що навіть ступаю в ритмі цих слів. Знайду Веріті або його кості. Доки не зроблю цього, не буду знову сам собі господарем.

Місто Синє озеро здається більшим, ніж є насправді, — так воно розтягнуте. Я бачив там небагато будинків, що мали б більш як один поверх. Переважно ж це були низькі довгі споруди, до них добудовували нові крила, коли сини та дочки одружувалися і починали жити своєю сім’єю. По той бік Синього озера було багато дерева, тож лише найбідніші доми будовано з цегли, випаленої з озерного мулу. Домівки старих купецьких і рибальських сімей зводили з кедрових дощок, покритих широким ґонтом. Будинки переважно мальовано білою, сірою чи блакитною фарбою, тому споруди здавалися ще більшими. Багато домів мали вікна з товстого скла, покритого хвильками й завитками. Та я минув їх і пішов туди, де почувався більш як удома.

Набережна і скидалася, і не скидалася на портове приморське місто. Тут не було високих і низьких припливів, з якими доводилося змагатися, лише штормові хвилі, тож куди більше домів — і жилих, і ділових — збудовано на палях, забитих просто в озерне дно. Одні рибалки могли причалювати буквально до власного порога, а інші доставляли свій улов до задніх дверей, щоб рибні купці мали змогу продати його з передніх. Мені здався дивним запах води, в якому бракувало несених вітром солі та йоду, — надозерне повітря тхнуло мені застояним болотом. Чайки теж були інакшими, їхні крила мали чорні кінчики, але з усіх інших точок зору — такі ж захланні та злодійкуваті, як і решта відомих мені чайок. Як на мій погляд, там було надто багато стражників. У своїх золото-коричневих формах Ферроу кружляли, як це роблять зачинені у клітці коти. Я не дивився їм в обличчя і не давав приводу помітити мене.

Сумарно у мене було п’ятнадцять срібняків та дванадцять мідяків, мої власні кошти й те, що Болт носив у своєму капшуці. Деякі з цих монет викарбувано в незнайомому мені стилі, але їхня вага тішила мою долоню. Я припускав, що їх приймуть. Це все, що в мене було, аби забратися далеко в гори, і все, що я міг принести додому, до Моллі. Тож вони мали для мене подвійну цінність, і я не збирався розлучатися з більшою їх кількістю, ніж це було необхідно. Та не був і настільки дурним, щоб мені навіть на думку спало рушати в Гори без запасу харчів і теплішого вбрання. Тож витрачу, скільки мушу, а там сподівався заробити на переправу через Синє озеро або й дальшу дорогу.

У кожному місті неодмінно є бідніші дільниці, а там — крамнички чи й візки, з яких продають те, що вже не годиться іншим. Я трохи поблукав Синім озером, тримаючись набережної, тут торгівля здавалася найжвавішою. Нарешті дістався вулиць, де більшість крамниць збудовано з цегли, випаленої з озерного мулу, навіть якщо й покрито їх ґонтом. Тут я знайшов змучених лудильників, що продавали полатані казанки, лахмітників із візками добряче поношеного одягу й крамниці, де можна було купити розпарований посуд та інші дешеві речі.

Я заздалегідь знав, що мій клунок поважчає, та тут уже нічим не зарадиш. Одною з перших речей, які я купив, був виплетений з озерного очерету міцний дорожній кошик з лямками, щоб носити його на плечах. Я вкинув туди свого дотеперішнього клунка. Коли день добіг кінця, додав ще й підбиті штани, стьобану куртку, як носять горяни, і пару вільних чобіт, більше схожих на м’які шкіряні шкарпетки. Ці чоботи мали шкіряні паски, що зав’язувалися довкола литок. Ще я купив кілька вовняних панчіх, з різних пар та різних кольорів, зате справді товстих. Носитиму їх під чобітьми. На іншому візку знайшов зручну вовняну шапку та шарф. Купив ще пару рукавиць, завеликих для мене. Видно, якась горянка виплела їх для свого чоловіка, за його міркою.

У маленькій ятці з зіллям мені вдалося знайти ельфійську кору, тож я трохи запасся нею. На ринку поблизу купив смужки в’яленої риби, сушені яблука та плескаті й дуже тверді перепічки, — продавець запевнив мене, що вони добре зберігаються, хоч як далеко мені доведеться подорожувати.

Тоді я спробував умовитися про переправу на баржі через Синє озеро. З цією метою пішов на площу рядіння над самим озером, сподіваючись, що мені вдасться знайти роботу на якійсь баржі, а заодно переправитися. Та я швидко довідався, що нікого не наймають.

— Бач, старий, — пихато сказав мені тринадцятилітній хлопчисько. — Всі знають, що о цій порі року баржі по озеру не плавають, якщо лише не йдеться про золото. А цього року ніхто золотом не платить. Гірська відьма перекрила всю торгівлю з Гірським королівством. А як нічого возити, то й нема грошей, за які варто ризикнути. Ото й усе, просто і ясно. Та, навіть якби торгівлю відкрито, небагато знайдеш таких, хто плавав би на той бік узимку. Літо — інша річ. Цієї пори великі баржі плавають