Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

І що ж тоді сталося? Коли їхній найстарший ватажко, головний чорт, син самого Архиюди, пронюхав, що щось діється між панами та Довбушем, – бо одні, котрі дурні, полюють на Довбуша, а другі, котрі мудріші, книжкові, разом із ним полюють, – дав знак, що треба впіймати Довбуша на панство, звабити на ґречність і лицарськість, аби покинув бідарів.

Невідомо, коли Довбуш оженився. Мабуть, якось мимохідь, як лісова людина. Казали, що його баби висватали, а радше дорікали йому, що то якось не поважно для ватажка забирати вінок сироті, що гріх треба покрити. Але Довбуш добре знав, що баби на честі не знаються. Оженився з чемності, щоб тій дівчині не було сумно на світі. Утім вона й так майже завжди була сама. Бо до дружини, яка жила в Ясені угорському, Довбуш не надто вчащав, заходив лиш іноді.

Нудно йому було сидіти без діла в Ясені, хоча він завжди ходив туди з Іванком Рахівським. Хутко вертався на верхи.

Якось Довбуш саме був у Ясені в жінки. Сиділи собі в хаті з Іванком і розмовляли. Настав уже вечір, і Довбуш від нудьги хотів лягати спати раніше. Але тут почувся стук у двері, так ніби кіт пошкрябав кігтем. Довбуш, здивувавшись, що не було чути ніяких кроків, відсунув віконницю й виглянув надвір. Перед хатою стояв панський лакей у довгому, чорній, хвостатій чумарці, а нижче хати на дорозі чекала велика карета, запряжена четвіркою коней. Було видно, що візниця ледве стримував коней.

Довбуш вийшов із барткою, рвонувши двері, широко їх відчинив. Строго запитав лакея:

– Чого тобі?

Солодко посміхаючись, покірно знімаючи з голови циліндр і поволі схиляючи в низькому поклоні чорну, прилизану і духмяно намащену голову, лакей відповідав, урочисто крякаючи:

– Все угорське панство, що зібралося в замку, запрошує і просить ясновельможного пана гірського гетьмана сьогодні на бал – на його честь. Пан воєвода хворий, хоче оголосити свою останню волю і хоче назавжди поєднатися з тобою, пане гетьмане. Посилає коляску і лицарсько-бальне вбрання для пана гетьмана та пана помічника.

Урочистим кроком він підійшов до дверей, ще раз уклонився і подав Довбушеві велику позолочену скриньку. Довбуш відкрив ту біду. Всередині був кармазиновий одяг, мантії, пояси, ковпаки, м’які сап’янці. Довбушеві вбрання сподобалося, але він зауважив, що лакей, який все ще стояв у низькому уклоні, дивиться якось спідлоба, усміхаючись покірно, але хитро. Довбуш тут же кинув йому скриньку назад:

– Забери! Ми маємо своє.

Лакей не сперечався, схопив скриньку і, знову низько кланяючись, указав рукою на коляску, що чекала внизу. Ждав.

Про те, що Довбуш міг хоч на мить злякатися, і гадки не майте. Йому було цікаво: якщо таким чином пани хочуть його схопити – чи за давні порахунки, чи зі страху перед бідарями та їхнім ватажком, – то варто їм показати, на що справді здатен громовий топір. А якщо вони гонорові, якщо цей воєвода подає руку, то й так варто їх побачити. Кортіло йому поїхати на той бал.

– Ну, що, Іванку, покуштуємо панської ґречності?

– Як хочеш, ватажку, – відповів Іванко.

Не виказував ні нехоті, ні бажання.

Тоді вони швиденько переодягнулися, пишно вбралися. Ясна річ, що не в цяцьковані панські строї, а у свої, міцні, грубі, широкі, молодецькі. Довбуш заклав за пояс свій стародавній важкий топір, а крім того причепив до боку рапіру. А капелюх мав із таким великим пером, що воно розвівалося, мов лисячий хвіст.

Вони швидко зійшли вниз і сіли в карету. Коляска швидко мчала, глухо гуркотячи. Щось аж надто швидко, здавалося Довбушеві. Але хай собі! Довбушеві також здалося, що невдовзі вони опинилися в якійсь незнайомій місцевості. Може, тому, що зараз ніч і що так швидко мчить коляска воєводи. Так вони в’їхали між високі гори.

І тоді далеко на горі побачили безліч вогнів, що миготіли й оберталися. Питає Довбуш лакея:

– А що то за світло там крутиться?

Лакей відповідає, покірно посміхаючись, та якось багатозначно підморгує оком:

– Це замок Пана Воєводи, ясновельможний пане гетьмане. Світла й вогні штучні – все на честь гостей!

Довбушеві здалося дивним, що вони їдуть так недовго, може, якусь годинку, і тут поблизу є такий могутній замок, якого він не бачив і навіть ніколи про нього не чув!

Знову питає Довбуш:

– Ей, ти, чорний, слухай! Як цей замок називається?

– Чорна Слобода, ясний пане гетьмане!

Довбуш не чув про такий замок «Чорна Слобода», ба, може, й так. Угорські пани поперекручували людські назви. Як усе в них, навиворіт. Але такий покірний був той чорний лакеїсько, що соромно було на нього дивитися, і Довбуш більше ні про що не питав. Повчив би його Довбуш по-чорногірськи, то йому б цей пліснявий усміх умить сповз із лиця. Але раз вони їдуть до воєводи, у те лакейське ґаздівство, то грець із ним!

За хвильку під’їхали ближче.

Величезні улоґи з червоного каменю, наче притрушені снігом, вели до замку. Карета об’їжджала їх, просуваючись рівною дорогою, пробитою у цій червоній скелі. Замкові світла вже не миготіли, не крутилися. Спокійно віддзеркалювалися на поверхні озерця. Палац густо оточували великі темні дерева, такі вигнуті убік від стін, ніби хотіли кудись утікати. На замкових подвір’ях виблискували штучні вогні.

Уже здалека заграли роги, а коли Довбуш вийшов із коляски, гучна яничарська капела заграла привітальну.

Довбуш увійшов – могутній, високий, кремезний, і всі двері відчинялися навстіж.

Зустрічали його з великою пишнотою, але надто догідливо. Зусібіч виходили чорні куці лакеї у хвостатих чумарках, а за ними лицарі й пани в білих та срібних жупанах і латах.

Довбушеві цей замок не припав до смаку. То не вояцький замок, а якийсь непутящий, але, може, для гучної забави такого й треба. Одне відразу здивувало Довбуша. З великих світлих залів не було чути шуму забав ані навіть гомону розмов. Усі гості балу стояли мовчки, мовчки кланялися здалека. Лише головний лакей – той, який приїхав із Довбушем, – метушився, крутився, мелькав і пролітав через усі зали, потирав руки, гладив себе по стегнах, смикав хвостатий лапсердак, кланяючись і посміхаючись, при цьому весь час моргаючи змовницьки одним оком, постійно був до послуг гостей. Він усюди за всім слідкував і доглядав, а панські гості весь час на нього дивилися.

Каже Довбуш Іванкові:

– Іванку, заслони мене від цієї машкари,