Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

пропозицію Ковбика, щоб потім проковтнути її.

— Захочете — підете вчитися на вечірній. Гортатимете конспекти. Це, звичайно, менш приємно, ніж перебирати спідниці, але колись же треба й вам відпочити…

Сідалковський не реагував ніяк. Те, що запропонував йому Стратон Стратонович, вразило його більше, ніж представлення до нагороди.

— Коли ви подали заяву, я остаточно переконався, що у «Фіндіпоші» ви чи не єдиний, хто не претендує на папаху… Чи я помиляюсь? Ви мені скажіть, Сідалковський, тільки як на духу… Ви теж берете участь у розподілі майбутнього кабінету?

— Як на духу, то не беру. Я цілюсь вище, Стратоне Стратоновичу: знайти місце під сонцем, але при цьому залишитися в тіні.

— На міністра чи президента мітите? — примружив одне око Стратон Стратонович, чого за ним раніше Сідалковський ніколи не помічав.

— Ви ж знаєте мою природжену скромність…

— Ще б пак, хто її не знає!

— Тому я претендую всього-на-всього на дочку. Але донечку короля… Якого б ви думали? Короля бензоколонки.

— А папаха?

— На папаху я не претендую. У мене ж вища незакінчена!

— А коли б вища?.. Тільки не лукавте!

— Ви ж мене знаєте: я як дзеркало — на мені все видно. У мене хоч виправка військова, але папаха мені не йде.

— Я фігурально! — уточнив Ковбик.

— Я теж, — відповів Сідалковський. — Висловлюючись фігурально, у мене в ранці жезл фельдмаршала.

— Не фельд, а просто маршала! — уточнив Ковбик.

— То у вас просто, Стратоне Стратоновичу, а в мене з приставкою.

— Я б вам сказав, що у вас з приставкою… Та не хочеться мені вам передчасно псувати настрій.

— Мені це розцінювати як мої досягнення чи недоліки?

— Ви це розцінюйте, як вам вигідно, а суд розцінить, як вигідно державі, потерпілим! На те він і народний суд!..

Сідалковський поморщився, ризикуючи своїм зразковим обличчям. Ковбик затягнувся і випустив дим кільцями.

— А все-таки, Євграфе, куди ви оце збираєтесь?

— Ту-ди! — ткнув пальцем у стелю Сідалковський. — Нагору!…

— Нагору чи в гори? Якщо справді нагору, то за рахунок чого? Не поділитесь досвідом? У вас же за плечима нічого нема! Що ви можете? На що ви здатні? На патякання? Але ж його ніде не застосуєш! Чи не так? — Стратон Стратонович перейшов з окличних на запитальні речення.

Сідалковський мовчав. А Стратону Стратоновичу страшенно кортіло дізнатися, чого подав заяву Сідалковський. Адже це перший випадок у його керівному житті, коли з «Фіндіпошу» йшли добровільно.

— Якщо ви справді в гори зібралися, Сідалковський, то нічого не вийде. Драпьож по неозорих просторах нашої країни не відбудеться…

— Я нікуди не збираюся тікати.

— Ви мені не напускайте в очі туману, я ці фокуси знаю… Скільки тепер таких, як ви, після солодких і незабутніх ночей альпіністами по скелях лазять, аби тільки не платити аліментів. Відбудеться суд, а тоді з богом, Парасю… Же ву прі! Як треба, то й ми по-французьки можемо… А поки що подумайте, Сідалковський, над моєю пропозицією. Де ви ще таку роботу знайдете?

— Спасибі, Стратоне Стратоновичу. Я виходжу з вашого кабінету і вперше відчуваю себе людиною.

— Хіба ви перший? — не вловив іронії Стратон Стратонович. — А яка мені за це дяка? Розмахують заявами, як прапорцями…

РОЗДІЛ XXV,
з якого читач довідається, чим наповнені ночі поета, про необгрунтовані претензії Грака, чому закрито семафор, про швидкісний метод одруження і швидкісний трамвай, яке значення мають цифри на лічильнику, чим відрізняється п'ятнадцяте число від тринадцятого

— Люба моя! — мовив Сідалковський, тепер уже маючи повне право називати так Ядвігу Капітульську.

— Мій коханий, — підтвердила вона і міцно обвила його шию, ніби даючи зрозуміти: «Тепер ти від мене не викрутишся!» — Ти чимось схвильований? Ти себе поводиш так, ніби привів додому коханку, а не свою, вже можна сказати, дружину! Що тебе хвилює, мій коханий?

— Я ще не вірю в своє щастя, — збрехав, не моргнувши, Сідалковський.

А насправді, якщо чесно, він таки боявся: а що, коли раптом повернеться Айстра, хоча в записці й запевнила його, що пішла назавжди, чи стукне в голову завітати Антонії, хоча під час останньої зустрічі він їй дав чітко зрозуміти, що кохання, по суті, це метеор — різко спалахує, але й так само різко гасне… «Антоніє, між нами все. Я з вами не можу одружитися. Боюсь, ваш чоловік не переживе цього вдару з флангу. Я не хочу брати гріх на душу…» — «Який ти став віруючий», — уколола вона. — «Роки йдуть, все міняється…»—Хотів додати: «І смаки також», але передумав. Не варто її ображати. Антонія завжди була ніжна з ним, особливо після коньяку і кави по-сідалковськи.

«Дивовижний ми народ, — думав про себе Сідалковський. — Спочатку мріємо про жінку, добиваємось її, а тоді, після першого ж розчарування, — в кущі. Жінки ж навпаки: спочатку комизяться, як сказав би Ковбик, потім маніжаться, а тоді так звикають, що хоч плач, хоч вішайся, а вони бачать єдиний фінал — одружуватись. Спочатку важко завоювати, потім важко розлучитись. Світ зітканий з протиріч…» А ще ж зовсім, здається, недавно він, не соромлячись своєї брехні, казав їй: «Антоніє, мої ночі без вас — як ночі поета без натхнення: бажання є, а Муза не приходить…» — «Так за чим же затримка? — дивувалася вона. — За мною чи за вами?» — «За вами, Антоніє, за вами… Ваша згода — і я піду за вами хоч на околицю Оболоні пішки…» — «Для чого ж так далеко, Євграфе? Ви ж, знаю, живете в центрі…» — «Розумному досить…»

Та сьогодні його бентежила не Антонія і навіть не Айстра, а повістка до суду. Саме сьогодні, коли він, щасливий, подав разом із Ядвігою Капітульською заяву до загсу і влаштував з цього приводу в себе вдома (перед цим сховавши