Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

Одного разу на початку грудня, коли вони поверталися до Ґрей-Лун, П’єро раптово зупинився за десяток кроків попереду Непісе й утупився в сніг. Дивні сліди з’єдналися з їхніми й прямували в бік хижки. З півхвилини чоловік мовчав і, не рухаючись, вивчально дивився на них. Сліди вели прямо з півночі, де був розташований Лак-Бейн.

Крім того, це були сліди від великих снігоступів, а за розміром кроку було зрозуміло, що йшла висока людина. Перед тим, як П’єро заговорив, Непісе здогадалася, що вони означають.

— Мсьє керівник факторії з Лак-Бейна! — вигукнула вона.

Барі підозріло нюхав дивний слід. Вони почули низьке гарчання в його горлі, і плечі П’єро напружилися.

— Так, цей мсьє, — сказав він.

Серце Верби забилось частіше, коли вони пішли далі. Вона не відчувала перед Мак-Таґґартом фізичного страху. І все ж якесь дивне хвилювання почало гнітити її на самій думці про те, що він уже на Ґрей-Лун. Навіщо йому там бути? П’єро не потрібно було шукати відповідей на ці питання, чоловік їх добре знав, але Непісе нічого не скаже, навіть якщо та цього чекала б. Однак дівчина й сама про все здогадувалася. Керівник факторії з Лак-Бейна не мав тут інших справ, окрім як побачити її. Кров запалала на щоках, тільки-но вона знову згадала про ті хвилини на краю прірви, коли він ледь не розчавив її у своїх обіймах. Чи наважиться непроханий гість знову на щось подібне?

П’єро, глибоко занурений у свої похмурі думки, ледь розчув дивний сміх, що раптово зірвався з уст Непісе. Тут-таки в горлі Барі почулося глухе гарчання. Це був тихий, але жахливий звук, а все через те, що вона за півмилі від хижки зняла з його плечей сумки й понесла їх сама. Десять хвилин потому вони побачили людину, яка йшла їм назустріч.

Це був не Мак-Таґґарт. П’єро впізнав прибульця й із гучним подихом полегшення помахав йому рукою. Це був Дебар, трапер із північних від Лак-Бейна країв. П’єро добре його знав. Вони обмінювалися отрутою на лисицю. Давні друзі задоволено потисли один одному руки, а тоді Дебар, глянувши на Непісе, вигукнув:

— Tonnerre[26], та вона вже геть перетворилася на жінку!

На нього й дійсно дивилася справжня жінка. Вона густо зашарілася, коли він низько вклонився їй із такою ввічливістю, наче все це відбувалося не тепер, а зо два століття тому, і не тут, а далеко, у цивілізованому світі.

Дебар, не гаючи часу, став пояснювати, чому він тут. Перш ніж вони досягли хижки, П’єро й Непісе знали, що мсьє керівник факторії з Лак-Бейна збирався в п’ятиденну подорож, тож послав Дебара попросити П’єро приїхати й допомогти клеркові й комірникові за його відсутності. П’єро спершу нічого не відповів. Він розмірковував про себе, чому Буш Мак-Таґґарт послав саме по нього? Чому не вибрав когось, хто живе ближче? Він поставив Дебарові всі ці питання не раніше, ніж у печі затріщав вогонь, а Непісе почала поратися біля вечері.

— Мсьє насамперед попросив мене лишитися, — звів плечима Дебар. — Але в моєї дружини хворі легені, П’єро. Вона захворіла під час морозів минулої зими, і я не наважуюсь залишити її надовго саму. А тобі він сильно довіряє, крім того, ти добре знаєш усіх мисливців із книги компанії в Лак-Бейні. Тому й послав мене саме по тебе. Він просив передати, щоб ти не турбувався про збитки, бо обіцяв заплатити тобі вдвічі більше за все те, чого ти не зловиш за час перебування в поселенні.

— А… Непісе? — сказав П’єро. — Мсьє чекає, що я приведу і її?

Біля печі Верба схилилася, щоб послухати чоловічу розмову, та її серце знову закалатало вільно, коли вона почула Дебарову відповідь.

— Він нічого не сказав із цього приводу. Але, звичайно, це буде велика зміна для мадмуазель.

— Так, можливо, — кивнув П’єро.

Того вечора вони більше не торкалися цього питання. Але ще не одну годину П’єро думав, сотні разів питаючи себе те ж саме: чому Мак-Таґґарт послав по нього? Не один він добре знав книги компанії. От хоча б скандинав Вассон, який мешкав від поселення менш ніж за чотири години їзди, чи білобородий старий француз Барош, що жив іще ближче й чиє слово було таке ж надійне, як Біблія. Мабуть, вирішив він нарешті, мсьє послав по нього, сподіваючись здобути прихильність батька Непісе, а заодно й дружбу самої дівчини. Як не крути, а це, безсумнівно, була дуже велика честь, що мсьє керівник факторії викликав до себе саме його.

Утім глибоко в душі П’єро мав певні сумніви. Коли на ранок Дебар збирався в дорогу, він сказав гостю таке:

— Передай мсьє, що я виїду в Лак-Бейн післязавтра.

Коли Дебар їх покинув, батько звернувся до Непісе:

— Тобі варто лишатися тут, ma chérie. Я б не хотів тебе брати в Лак-Бейн. Я бачив сон, що мсьє не поїде в подорож, що він збрехав і, коли я приїду до поселення, буде хворіти. Однак, якщо ти хочеш поїхати…

Непісе раптово випросталася, як підхоплена вітром очеретина.

— Non! — вигукнула вона так сильно, що чоловік лише всміхнувся й потер руки.

Тож другого після візиту мисливця на лис дня П’єро поїхав у Лак-Бейн, а Непісе біля дверей махала йому на прощання весь час, поки він не зник із очей.

Цього ж ранку Буш Мак-Таґґарт піднявся з ліжка, коли було ще зовсім темно. Час настав. Він усе ще вагався щодо вбивства П’єро. Перебираючи варіанти, керівник факторії, як йому здалося, знайшов кращий спосіб. Тепер Непісе нікуди від нього не подінеться.

Це був чудовий план, його так легко виконати, і немає нічого, що б завадило досягти потрібного результату. І весь цей час П’єро думатиме, що він поїхав далеко на схід!

Мак-Таґґарт поснідав удосвіта й відразу, поки було ще темно, вирушив у дорогу. Він навмисне подався на схід, щоб інший, наближаючись із південного заходу, не знайшов сліди його саней. Керівник факторї вирішив, що П’єро ніколи не повинен дізнатись, навіть запідозрити (хоч доведеться провести в дорозі довше), що він насправді зібрався на Ґрей-Лун. Цілком можливо, що П’єро затримається вдома, тож поспішати не варто, ліпше прибути туди на день пізніше й точно застати Непісе саму.

Мак-Таґґарт тим часом повною мірою насолоджувався, малюючи в думках жорстокі плани. Невдачі бути не могло. Він