Читати книгу - "Європейська конвенція з прав людини та кримінальний процес"

«Биков проти Росії» (Bykov v Russia) [GC], 4378/02, 10 березня 2009 року.

99. ... Заявник стверджував, що поліція перевищила межі допустимої поведінки, таємно записуючи його розмови з В., який діяв за його вказівками. Він стверджував, що його засудження було результатом обману й викрутів, несумісних з поняттям справедливого ... судового розгляду.

102. Суд зазначає, що заявник у цій справі не зазнав жодного тиску, коли приймав В. у своєму «гостьовому домі», говорив із ним або робив якісь конкретні зауваги з приводу питання, порушеного В. ... заявник не був у попередньому ув’язненні, а перебував на волі, на своїй власній території, і користувався послугами охорони та іншого персоналу. Характер його стосунків із В. — підпорядкованість останнього заявникові — не нав’язував йому ту чи ту форму поведінки. Іншими словами, заявник міг вільно бачитися з В., говорити з ним або відмовитися це робити. Виглядає так, що він охоче продовжив розмову, розпочату В., бо її предмет його особисто цікавив. Отже, Суд не переконаний, що здобуття доказів мало ознаки примусу чи утисків...

103. Суд також надає ваги тому фактові, що при здійсненні своєї оцінки національні суди не спиралися прямо на запис розмови заявника з В. чи на його розшифрування, і не намагалися інтерпретувати конкретні висловлювання заявника під час розмови. Натомість, для оцінки його відносин із В. та того, як він брав участь у діалозі, вони дослідили висновки експертизи розмови. Більше того, на суді цей запис не розглядали як відверте зізнання або визнання поінформованості, що могло бути підставою для висновку про винуватість, він відіграв обмежену роль у всій сукупності доказів, що їх оцінював суд.

104. Дослідивши гарантії, які супроводжували оцінку допустимості та надійності відповідних доказів, характер і ступінь стверджуваного примусу, а також спосіб використання матеріалу, здобутого внаслідок здійснення таємної операції, Суд доходить висновку, що провадження у справі заявника, якщо розглядати його в цілому, не суперечило вимогам справедливого судового розгляду.

Див. також «Зобов’язання надавати інформацію» та «Заборону давати обвинувальні свідчення проти себе».

«Едвардз і Льюїс проти Сполученого Королівства» (Edwards and Lewis v United Kingdom) [GC], 39647/98 and 40461/98, 27 жовтня 2004 року.

46. У частині «Щодо права» рішення Палати від 22 липня 2003 року констатовано таке (нумерацію пунктів в оригіналі опущено):

... Представники уряду, які запропонували передати цю справу на розгляд Великої палати, далі не наполягають на такому переданні і підтверджують, що вони будуть задоволені, якщо Велика палата просто підтвердить рішення Палати від 22 липня 2003 року. Заявники погоджуються з рішенням Палати і не заперечують проти процедури, запропонованої урядом.

Розглянувши спірні питання, які порушує справа, у світлі рішення Палати, Велика палата не вбачає жодної причини для відступу від висновків Палати. І тому вона вважає, що пункт 1 статі 6 з причин, з’ясованих Палатою, порушено.

Однак, у цій справі, як видається, нерозкриті докази були або могли бути пов’язані з питанням факту, яке розв’язував суддя першої інстанції. Кожен заявник, стверджуючи, що його спровокував на скоєння правопорушення той чи інший таємний агент або інформатор поліції, просив суддю першої інстанції розглянути питання про вилучення доказів обвинувачення на цій підставі. Щоб зробити висновок про те, чи справді обвинувачений став чи ні жертвою неналежного підбурювання з боку поліції, судді першої інстанції було треба дослідити цілий низку факторів, зокрема причини проведення поліційної операції, характер і ступінь втягненості співробітників поліції у злочин та характер будь-якого спонукання чи тиску з боку поліції (див. пункт 30 вище). Якби захистові вдалося переконати суддю, що поліція діяла неналежним чином, то кримінальне переслідування, по суті, треба було б припинити. Отже, розглядувані клопотання мали визначальне значення для розгляду справ заявників, а докази, захищені імунітетом суспільного інтересу, могли мати стосунок до фактів, пов’язаних із цими клопотаннями.

Попри це, заявникам у доступі до доказів відмовили. Отже, представники захисту не мали змоги повністю викласти судді свої доводи щодо провокації на вчинення кримінально караного діяння. Навіть більше, у кожній із справ суддя, який згодом відхилив посилання захисту на провокацію з боку правозастосовних органів, вже був ознайомився з доказами обвинувачення, які могли бути релевантними для розв’язання цього питання... За нормами англійського права, в тому разі, якщо докази, захищені імунітетом суспільного інтересу, навряд чи здатні допомогти обвинуваченому, проте фактично допомогли б обвинуваченню, суддя може встановити наявність вагоміших доводів проти розголошення...

За цих обставин, Суд не вважає, що процедура, застосована для розв’язання питань про розкриття доказів і наявність провокації з боку правозастосовних органів, відповідала умовам забезпечення змагальності та рівності процесуальних можливостей сторін та передбачала достатні гарантії захисту інтересів обвинуваченого. З цього випливає, що в цій справі порушено пункт 1 статті 6.

47. Як зазначено ... вище, представники уряду, які запропонували передати цю справу на розгляд Великої палати, далі не наполягають на цій переданні і підтверджують, що вони будуть задоволені, якщо Велика палата просто підтвердить рішення Палати від 22 липня 2003 року. Заявники погоджуються з рішенням Палати і не заперечують проти процедури, запропонованої урядом.

48. Розглянувши встановлені у справі спірні питання у світлі рішення Палати, Велика палата не вбачає жодної причини для відступу від висновків Палати. І тому робить висновок про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з причин, з’ясованих Палатою.

«Худобін проти Росії» (Khudobin v Russia), 59696/00, 26 жовтня 2006 року.

133. ... заявник «захищався посиланням на провокацію з боку правозастосовних органів», що вимагало від суду першої інстанції здійснити належну перевірку його доводу, а надто враховуючи ту обставину, що в справі містилися певні prima facie докази