Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

там служба, але ж коли у відставку пішов, то можна б було заспокоїтися. Хліб ростити, як про те і мріяв. Але пожив трохи у спокої, і нудно стало, пригод схотів. Свиня багно знайде, так і я. Посипалися пригоди, потім слава почалася. Аби був розумний, графа б виставив у герої. Нехай би були пригоди сміливого сищика графа Климентія Осики-Маєвського. Так ні, не схотів, сам слави зажадав, щоб у журналах писалося «Іван Карпович Підіпригора».

І що? Надибав славу, грошей заробив, та тільки де тепер усе це? Донька рідна далеко, хутір стоїть покинутий, жінок тримаю на відстані, щоб не постраждали через мене, тільки на блуд здатний. Ось і все, чого досяг. Найкращий сищик імперії! Ані за собою, ані перед собою, а ще й срака прострелена. Тьху! А тут он люди сидять тихі, працьовиті, про Господа балакають. Може, і не так, як треба, але ж Господь усяку молитву зрозуміє. Бо що ж він, не писар же якийсь в установі, який до кожної коми присікується, хабар вимагає. Господь милостивий, як би ти не помилився, все одно почує тебе, якщо від серця молитва твоя.

Од думок тих аж сльози в мене по щоках покотилися. Молокани ці стали до себе запрошувати.

— Бачимо, що хороша ти людина, а такій людині в миру важко, неспокійно, наче човну в бурю. То іди до нас, у нашу гавань Господню, — казали мені.

Та куди підеш, коли у кайданах весь? Подякував я молоканам, дав їм сто рублів, попросив молитися за мене. Гроші вони брати не хотіли, сказав, що як не хочуть на себе їх витратити, то нехай на когось іншого використають, кому допомога буде потрібна. Обступили вони мене, почали молитви свої співати. Дуже хороші молитви, світлі. І я з ними. Так до Александрополя доїхав у думках за Господа.

На вокзалі вже чекав мене тарантас із візником і три вершники вірменські при зброї. Сказали, що на дорогах неспокійно, курдська кіннота нишпорить.

— Гарегін наказав вас охороняти. Ми з вами поїдемо.

— Добре, — кивнув я.

Поїхали. Всівся я на трьох подушках, а ще ж ресори, майже не боляче було. До того ж краєвиди гарні. Гори навколо, трава зеленіє, абрикоси квітнути починають, а абрикосів там багато, наче у нас вишень. Милувався я світом Божим, розмовляв із хлопцями. Вони були з вірменських загонів, двоє російської майже не знали, а один розмовляв непогано. Розповідав, як вони з турками воюють, хвалився, що вже чотирьох ворогів убив. От, думаю, які ж райські місця, а і тут вбивства.

Проїхали ми десь годину, дорогою зустріли цілу валку з пораненими солдатами, яких із фронту везли до станції, щоб відправити на лікування у тил. Хтось із солдатів мене пізнав, одразу усі пожвавішали, довелося їм історію смішну розповісти, підписати кілька журналів, побажати найшвидшого одужання. Роз’їхалися. Я трохи задрімав на подушках своїх, подумки дякував Господу, що живий, виправитися обіцяв і не вбивати. Але ж диявол хвилюється, коли до Господа ти повертаєшся. Тільки ото подякував я Богові, як почулися постріли.

— Курди! Курди! — закричав той хлопець, із яким я розмовляв. Його товариші теж закричали, вихопили гвинтівки.

Візник нагнав коней, і помчали ми. А за нами цілий загін вершників. Десятків чотири десь. Охоронець розповідав, що турки найняли кочових курдів, і орди їхні глибоко заходять у тил, інколи нападають на невеличкі загони російських військ, здебільшого просто розвідують. А тут ось вирішили напасти. Мчалися за нами, і тут я зрозумів, що помилився. Думав же, що заспокояться шпигуни, подумають, що взяв я хибний слід, і не чіпатимуть, бо ж у Карсі я для них безпечний. А шпигуни виявилися хитрішими, мало їм було просто прибрати мене з Тифліса, вирішили вони взагалі мене звести зі світу. І ось тут, на цій рівнині між двома хребтами, нічого не було, щоб їм завадити.

— Гвинтівку дай! — крикнув я охоронцю. Той здивовано подивився на мене. — Гвинтівку!

Він подав мені гвинтівку, я прицілився. Постріл. Один із переслідувачів покотився. Вони почали стріляти, але в такій гонитві прицілитися їм було значно складніше, аніж мені на тарантасі. Ще постріл — і ще один покотився. Вони відповіли пострілами, але не влучними. Я поклав третього. Мисливський інстинкт, серце тьохкало, видих, прицілився, постріл. Ще один. Подумав, що так перестріляю всіх нападників. І які ж вони вперті! Скакали за нами, не відступали. Ну ось вам, отримуйте.

— Обойму! Дай ще обойму! — крикнув я.

Охоронець кинув одразу дві обойми набоїв, я перезарядив. Побачив, що загін нападників почав розходитися дугою. Та до одного місця дверцята ці маневри! Я ще вистрелив. Промазав, потім поцілив. Був наче у тирі. Купа фігурок, тільки вибивай. Я подумав, що все занадто добре. Ну не може людині так щастити, як мені. Колесо відвалиться? Куля поцілить в одного з коней, що тягнув тарантас? Чи мене поранить? Я вистрелив іще раз. Мабуть, у коня поцілив, бо покотилися і вершник, і кінь. Видих. Я вже майже натиснув на гачок, коли почув крики і постріли за спиною. Я озирнувся і побачив ще один загін, який висипав нам назустріч. Тир перевернувся, і тепер ми стали фігурками для розстрілу.

— Візьми мого коня і спробуй утекти! — закричав охоронець. — Ти мусиш урятуватися!

Ми повернули з дороги і помчали полем.

— Бери коня! Ми спробуємо їх затримати! — наполягав охоронець.

Четверо можуть зупинити десяток і затримати два десятки, але нападників було близько сотні. Я кинувся до візника.

— Тікай! Візьміть його і беріть ліворуч! Я візьму праворуч! Вони прийшли по мене! Ви тут ні до чого! Забирайте його і тікайте! —