Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Залюбки, мій героїчний Іване Карповичу! Чутки про ваші перемоги випереджають вас! — усміхнулася вона. — Куди ми поїдемо? До Брассі? Чи Кулеврена?

— Ні, я не великий шанувальник французької кухні. Поїдемо у місце, де можна добряче поїсти і випити. Мені ж треба підкріплятися, я втратив багато крові! — пояснив я.

Ми поїхали до вірменського трактиру, адресу якого дав мені Гарегін Нжде, з яким ми домовилися про співпрацю. У трактирі, коли впізнали мене, то виділили нам окремий зал, просили замовляти що завгодно і не думати про гроші.

— Бо для нас велика честь, Іване Карповичу! — сказав господар трактиру. Я шепнув йому, що завтра вирушаю до Карса, і з Александрополя мені буде потрібен віз на ресорах і візник.

— Зараз же надішлю телеграму, можете за це не хвилюватися, — запевнив господар.

На стіл до нас почали приносити їжу. Багато страв, і чим далі, тим їх ставало більше.

— Іване Карповичу, бачу, що ви зажили неабиякої популярності і серед тубільців! — здивувався Бенедіктов після третього келиха, коли побачив, із якою пошаною наш стіл обслуговують.

— Це тільки початок! Ось поїду до Карса, викрию турецьких шпигунів, тоді мене на руках носитимуть! — пообіцяв я.

— Ви їдете до Карса? — спитала Олександра.

— Так, думаю, що там ховаються помічники покійного полковника. І я їх знайду, можете не сумніватися, чарівна Олександро! — похвалився я.

— І надовго ви?

— Думаю, за тиждень упораюся.

— Тиждень. Так довго, я сумуватиму, — зітхнула красуня.

— Прекрасна Олександро, сьогодні вночі спробую зробити все, щоб наша розлука минула непомітно, — пожартував я, коли лікар вийшов з-за столу.

— Сподіваюся, поранення цьому не завадять? — усміхнулася вона.

— Навпаки! Мені розповідали, що близькість смерті розпалює чоловіка, надихає на відчайдушне стрибання у гречку. Тут близькість була найближча! Смерть мене поцілувала в одне місце! То тепер я тільки і думаю про вас!

— Тоді для чого взяли цього лікаря? — спитала Олександра про Бенедіктова.

— Він урятував мене в потязі, обробивши рану. Я перед ним у боргу!

Коли вийшла пані Олександра, Бенедіктов схвильовано подивився на її легку ходу і делікатно спитав, чи не проти містер Сайрус, що його дружина проводить час із чужими чоловіками.

— Містер Сайрус у Баку, а ми в Тифлісі. До того ж, кажуть, містер Сайрус більше схиляється до хлопчиків. Думаю, він не проти, що чарівна Олександра склала нам компанію.

— Яка гарна жінка! Я майже закохався у неї, — сказав уже п’яненький лікар.

— Мадам Бенедіктова не буде проти? — поцікавився я.

— Мадам Бенедіктова втекла з одним вихрестом, який зробив кар’єру при московському генерал-губернаторі, то за неї можна не хвилюватися, — скривився лікар.

— Що ж, я хоч і не лікар, але трохи знаюся на розбитих серцях і наполегливо раджу вам спробувати підкорити милосердне серце пані Олександри.

— Хто вона? В неї трохи помітний акцент. Німкеня?

— Ні, англійка. Принаймні дружина англійського підданого. Випиймо за красу, яка надихає нас жити!

Ми підняли келихи і спорожнили їх, нам одразу підлили.

— Господи, яка ж вона гарна! — аж застогнав Бенедіктов, коли побачив, як Олександра наближається до нас. Висока, струнка, з гривою рудих кучериків. Вона була прекрасна.

— Пані Олександро, дозвольте за вас випити! — запропонував я.

Випили, закусили, потім прийшли музики, ми почали танцювати. Пані Олександра, як виявилося, танцювала дуже добре, і не оті бальні танці, а народні, нехай і англійські. Дотанцювалися до того, що в мене знову кров пішла. Бенедіктов нетверезими руками вкотре перев’язав мені рану, і ми всі поїхали до пані Олександри. Там іще випили, далі вже пам’ятав події не дуже добре. Здається, лікар звалився першим, пані Олександра не витримала за ним, я уклав їх спати, потім трохи почистив шлунок, попив водички і влігся сам.

Вранці все одно голова боліла, але не дуже, і я рушив на вокзал, сів у потяг до Олександрополя. Вагонів першого класу не було взагалі, на другий клас не було квитків, то довелося їхати третім класом. Коли зайшов до вагона, там уже було повно народу. Я спочатку уваги не звернув, а потім зрозумів, що їду наче у великоруських губерніях. Біляві всі, ніс валянком, розмовляють російською. Зазвичай на Кавказі руських багато серед панів або серед солдатів. А тут селяни, і руські всі. Спитав їх, що за люди. Розповіли, що звуться молоканами. Секта така, яка давно вже з великоруських губерній виселилася і живе на Кавказі. Воно-то панотці вчать паству сектантів боятися, але от дивлюся, тихі та працьовиті люди. Руки мозолясті, обличчя засмаглі. Їдуть із Тифліса, де намісникові Кавказу Миколі Молодшому подавали петицію, щоб не чіпали хлопців їхніх, яких до армії хотіли забирати. А їм до армії не можна, навіть зброю у руки брати заборонено, бо ж гріх людину вбивати. Сектанти, а правду кажуть. Гріх. І стільки того гріха на мені. Я наче ніколи сам на вбивство не ліз — відбивався, а все одно по лікоть руки у крові.

Зітхнув, і зробилося мені сумно. Дуже сумно. Бо жив, жив я і чого досяг? Руки у крові, наче у ката. І сам же такий шлях вибрав. Нехай