Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Нарешті закінчилася щедра — а для Лайзи і Гната святково-рокована — вечеря. Трохи підпилі чоловіки, погомонівши, організували співи, гру, танці. Помагала їм і мати Дана, як уклала, нарешті, на сон дітей. Ішли в танок, хто і як умів. Палко грали Шамо і Чах на скрипках, засвистів Цуру на дудці, забринів додос Гудим на виграні, і наповнили тихий вечірній степ протяжно-плачні гімни волі і дозвіллю.

Не стерпіла, не стрималаси, як Цуру пішов у танок, відбиваючи такт ногами, і Лайза, кинулась і собі витанцьовувати, як у лихоманці, халяндру, тосі-тосі, тринди-ринди, гоць-гоць-гоці. Віялися її розпущені коси, дзвеніли підвіски й брасла на руках і ногах, вигравали пучки в очеретяних напальках, манила розкішнобарвна, павино-періста спідниця у фалдах, як і палючі зблиски очей, що світилися від багать.

Осмілився врешті і Гнат вступити у веселе коло, взяти Лайзу за руку, піти з нею поряд і кілька разів попросити її пошепки, щоб, як усі поснуть, прийшла до нього в сагу під верби.

— Прийду, як ждатимеш! — кинула на нього полум'ям очей Лайза.— В сазі жди мене! — не вірив він почутому, захлинаючись від радості.— Під яворами!..

— Кликатиму тебе пуганням,— повторив він в такт музиці своє гасло і, відірваний від Лайзи лукавими сестрами, потоптався дещицю для годиться то перед одною, то перед другою.

— Чекатиму! Приходь! — попросив знову, як зблизився з нею, не встигши більше нічого вимовити, бо сестри змовницьки відгороджували його від Лайзи, аж його досада брала. Він плутався в їхніх безмежних спідницях, але не бачив ні їх, ні музик, ані матері Дани, яка розуміла, що твориться і з дочкою, і з її обранцем. Вона не мала нічого проти Гната, бо вірила, що він циган, і раділа, що в її роді додасться родак-рома і зять, коли зуміє його звабити вродлива Лайза.

«Не в душний палац кличе мене любий, як кликали не раз інші, марно надіючись на віддачу. Кличе в рідний степ і сагу!» — ще жвавіше носилася Лайза в танці, чаруючи навіть батька. Бажання зустрічі несли її в танку, піднімали, як знетямлену, віяли по колу серед сестер і братів, що підтримували запальністю танок.

А Гнат бачив лише повісмо її кіс, чув дзвони її оздоб, ловив блиски її поглядів, шукав рясноту її спідниць і носився, як і всі, в танці вихором. Тоскні плачі скрипок, обурливі гуди бубна, покірно-горличні жужатиння вигранів і ластовині скарги сопілки робили казковим вечір, заливаючи закоханих трунком святого і великого, невідворотного. Лайза, виснажуючись у танці, подумки молила своїх богів, щоб пришвидшили кінець цього п'янкого вечора, щоб нарешті настала нестерпно-жаданна ніч.

Отож з радістю почула, як мати Дана врешті наказала дочкам і невісткам: «Голя-голя! Годі! Розходьтеся на сон!..» В її розбуяних грудях ті слова відгукувалися такою радістю, що аж серце заскиглило, затіпалося пташкою. А все ж не пішла до сну, ще якусь часинку оніміло сиділа коло догасаючих багать, кушкаючись у дорогий, накинутий їй на плечі догадливою матір'ю вовняний платок, і до трему в тілі з острахом чекала, наче приречена, отого святого пугання із саги. Вона вперше в своєму житті жагуче й палко чекала...

А вечір згасав поволі, як здавалося Лайзі, вередливо довго присипався, нишкнучи. Зорі все густіше висівалися в небі мереживами, як пташині сліди на снігу, а десь на сході, в туманній купелі ночі заливався смолою обрій, щоб посвітлішати опісля і викотити, мов із печі, срібну паляницю-книша! Лайзі здалося, що минула ціла вічність, поки вона, стрепенувшись, почула гук «пугача». Почула і мов ошпарена схопилася, напружилася тетивою у всьому тілі, затремтіла, як у лихоманці-пропасниці, і не пішла, а, як зачаклована, побігла в глибінь саги! Побігла, як у купіль, забувши за себе, собі не вірячи, бо не мала сили не бігти...

Що лиш не виробляла, не коїла вона, коли вже доскочила до Гната і вткнулася в його обійми, мов у незвідане і незнане блаженство. Як тільки ошаліло не визміювалась, не звивалася, не пеленала його і руками, і тілом-єством, і розсотаними косами, як лиш не пнулася, не слалася йому в палкому шаленстві статі, поки й не умлівала, знепритомлюючись, в довгих і солодких цілунках, відбираючи і в нього притомність...

— Вір мені! Чуєш, як серце дзвонить? То я говорю з тобою, любий! Намродер-око! Око в око! Вір клятві моїй, бо ніколи і нікого в світі я ще так не любила і не любитиму! До смерті буду твоєю рабою! Ми, роми, вірні в слові клятви! Гнате! Орле мій! Мій любий і коханий додосе! Ти мій віднині! Мій, де б ти і з ким би ти не був! Візьмеш мене взавтра дружиною чи, відмовившись, насмієшся з мене, мої поривання не зміняться, моя палкість не остудиться, бо я тебе мала в своїх обіймах тілом і душею — сильного, ніжного, бажаного! Бо ти віднині є в мені і будеш як найсвятіша із людських святинь! Бо я хочу нестерпно і, може, понесу від тебе дитя у великий та прекрасний світ,— мов у гарячці, тиснучись до Гнатових грудей, шепотіла Лайза в тремі закоханості.— Дякую тобі палко й довічно за оцю казкову ніч і за ласки й любощі! Дякую за щедрість і щирість, любий! — аж туманила вона козака відданістю, поки й почало сіріти в сазі розвиднем...

— Вгамуйся, спинись, заспокойся, ластівко, горличко моя! — не знав Гнат, як і дякувати дівчині, знову й знову цілуючи її.— Це я мушу дякувати тобі довічно і за палкість кохання, і за пестощі, і за жертовність,— милував він ніжне і в'юнке тіло обраниці.— Дякую за все незвичайне в тобі! Підемо до мого отамана, як до батька, поки твої сплять. Без нього нам не впоратися. Твої батьки будуть проти. Я, люба, не циган, а козак, а у вас, чував, звичаї круті і суворі.