Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

«Жаль, що мушкет мій не напоготові,— провів Сірко поглядом зляканих тварин, знову влігшись.— Знали б хлопці...» — і знову став дивитися на дівчат, що сиділи коло багаття. Найприємнішою була старша, уже сформована, у розквіті краси — Лайза, як називала її мати. Сіркові за багато років поневірянь рідко трапляла на очі отака краса, отака витонченість тіла і отаке уміння ховати погляд нахилом голови. Від неї віяло чарами: чимось неземним, приголомшливим, навіть острашливим. Страшно було подумати, що ота врода зноситься в колимагах, у безперервних дорогах, у нужді і злигоднях, на спеках, морозах, серед орави голих дітей. Срібна начільна обручка, обвішана кутасами і кулястими торочками-коралями та галунами, грайливо переливаючись, дзвеніла, утримуючи копу пишного смоляного волосся, направляла його єдвабом в запліччя вздовж вигинистого стану. Сірко згадав гнучкий стан Софії і тяжко зітхнув.

«Що тільки не роблять з нами роки. Не лише з тілом, а й з душею та норовом!» — подумав боляче про дружину.

Дивний, своєрідний, великомученицький, казковий нарід цигани! Їх оптимізмові й енергії, глуздові й кмітливості немає меж. Захоплення їхні, як правило, палкі, настирні, невгамовні. А лиха та кривди — тяжкі й поневіряльні, як рідко в якого народу. Але найголовніше для них — воля і незалежність!

Нарешті з рейвахом, галасом, шарварком прибігли циганята з назбираними у мулі озерця в'юнами. Прийшли і три циганки із хутора з олією, цибулею, морквою, буряками, окрайцями хліба. Гнат і Лавро, що повернулися з полювання, оббілували принесену козулю і настромили її на веретено над розпаленим вогнищем.

Гнат, повертаючи веретено над багаттям, кидав пожадливим поглядом на старшу Лайзу, і гадки не маючи, що станеться потім. Він тільки відчував себе цього підвечір'я якось тужно і самотньо. Потайки в нього теплилася думка якось таки «погнатися», але стримував себе, вдавав спокійного і заздалегідь тішився, що смачною буде вечеря, навіть з оковитою. Завчасу підозрював, що будуть спроби циганів покрасти вночі їхніх коней, і втішався, що вчені красені нікому не дадуться без крику і нікого чужого до себе не підпустять.

Вже напаслися козацькі скакуни і привчено прийшли на бивак, у подив циганам. Від дерев, влягаючись, подовжилися тіні, догорали вогнища, веретено ще крутилося, козуля, смачно пахнучи, досмажувалася, коли Гнат раптом зустрівся зблизька із великими чорними очима Лайзи, що наблизилася до багаття...

Мить якусь вони дивилися одне на одного, і Гнат, зустрівшись із отим поглядом, онімів, бо дотепер нічого подібного не зустрічав. Його врівноваженість та певність у собі де й поділися. Всього на мить їхні погляди схрестилися, але від того і Лайза стерпла, опікшись гарячим. Обоє, як попечені й ошелешені, одерев'яніли — адже стільки зрухи і стрясу відбулося у їхніх єствах. Гнат, як хлопчисько, від тої вроди став раптом сам не свій!.. Те ж сталося і з Лайзою.

Вона першою спохопилася, відчувши рум'янець на лиці, і, опустивши очі та прикривши їх довгими віями, віддалилася, відчувши досі незнану солодку бентегу. Стояв і Гнат мов укопаний і не розумів, що з ним сталося. На пам'ять прийшло чуте в Молдові запевнення, що старі циганки вміють приворожувати людей, знав про те і з різних пісень та казок, але не вірив досі, як і завжди глузував із усіх, що вірили. І ось на тобі! Оця юна русалка, вродлива циганочка одним поглядом щось поробила з ним, вже досить потертим життям і смертями. Його погляд рвався в її бік, зродивши в тілі таку напругу, нестерпності якої досі не відав. Серце гупало так, що аж груди розпирало, смагляві щоки горіли вогнем, лоб пітнився, і йому здавалося, що він не має чим дихати.

Гнат ще покручував веретено над полум'ям, але робив те несвідомо. Лайзині очі світили йому, сліпили його. Лякали незвичайністю, невідомим йому страхом і сполохом, непевністю і моторошністю, яких не знав дотепер і яких не мав сили позбутися. Він пробував глузувати з себе, але силуваний, вимушений осміх був жалюгідним, штучним, викликавши в ньому вперше почуття досадного безсилля. Власна врода, що пантеличила дотепер дівчат і молодиць, здалася йому несправжньою, мізерною оманою.

«Ти гля!.. Причепився, як реп'ях...— знущався він із себе безжально і осудливо.— А так, Настки мені, хоч би й вернути, не мати,— виправдовував у душі свій гріх перед любою ясирницею, а літ же мені невбарі тридцять стукне, то зістаріюсь отак, ні до чого не прив'язавшись і нікого до себе не притуливши,— раптом забажалося йому мати жінку, дітей, свій дім замість дідового попелища в Хирівці.— Гроші в мене є, щоб придбати щось чи й побудувати, порадившись із паном Іваном,— не оминав він у своїй долі Сірка.— А такої краси, та ще отакої юної, я більше ніде не зустріну. Спробую, може, вона і є моя доля. Бо падати — так з доброго коня, кажуть люди»,— вирішив зненацька.

Лайза, розуміючи незвичайну силу своєї вроди, досі зводила з ума і циганчуків, коли ті траплялися їй на кочівній путі, і всяких молдавських баничів чи польських бравих шляхтичів-залітальників, до того при немалих зисках для себе. Від матері, сестер та невістки вона знала про існування палкого і палючого, шалено-спопеляючого кохання, але щоб воно було отаким скаженим, вона не допускала, несвідомо очікуючи його, як пришестя Божого.

«Він, хоч і козак, але, по всьому видно, дуже вродливий циган,— ніби снила вона.— Як захоче взяти мене, то не буду противитися, віддамся і навіки стану його супутницею!.. Він найкращий із усіх циганів!..»

Вередлива досі, оманлива, лукава, Лайза враз ізцілилася так, що сама собі не вірила. Їй праглося зробитися ніжним павиним пірцем для Гната, квітковою пелюсткою, шовком м'якої трави, пухким килимом, пуховою периною, пахучим, аж духмяним повівом-леготом і медовим напоєм!..

«Тільки б він осмілився, був рішучим, домагався, наполягав, покохав мене, як я його, то і всю себе