Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

«А ти тут скільки?» — спитав Шатравка свого нового знайомого.

«Десять».

Трохи пізніше Шатравку викликали до лікарки, яка мала займатися його лікуванням. Шатравка вирішив погодитися з тим, що він є хворим, і відносити будь-який свій протестний вчинок на рахунок хвороби.

«Сідайте», — сказала лікарка, вказуючи на стілець навпроти столу, і стала читати папери з папки Шатравки.

«Скажіть, — спитала вона нарешті, — чи були серед ваших родичів психічно хворі?»

«Ні, — відповів Шатравка. — Ми з братом — перші психічно хворі в нашій родині».

«Що спонукало вас втекти з Радянського Союзу?»

«Ви про що? Ми не хотіли тікати з Радянського Союзу — це ж наша батьківщина. Тут живуть наші батьки. Нам ніколи навіть на думку не спадало залишитися на Заході. По-перше, ми не знаємо мови, тож де б ми взяли гроші? Ми нічого не змогли б заробити. А безробітних там залишають напризволяще. Наш сусід, колишній прикордонник, пообіцяв провести нас через кордон, а потім назад».

«А чому ви лаялись і ображали офіцерів, коли вас передавали назад на кордоні?»

«Не думайте, що я не бажав повертатися до СРСР. Це було просто тому, що я був приголомшений кайданками й тим, що солдати мене образили, назвавши зрадником. Я хотів помститися».

«За рівнем розвитку, — сказала лікарка, — Ви схожі на чотирнадцятирічного підлітка. Як виростете — ми Вас випишемо звідси».

Коли Шатравка повернувся до своєї палати, деякі пацієнти човгали туди й сюди вузьким проходом між рядами ліжок, а інші спали. Шатравка став згадувати свою виставу в лікарському кабінеті й вирішив, що йому вдалося пустити лікарку хибним слідом, але як довго він зможе розігрувати цю комедію, було невідомо.

«Обід! Мийте руки! Куди ти зібрався, сволото?»

Лікарняний обід становив 100 грамів чорного хліба, 150 грамів «білого» (а радше сірого) хліба, торішню кислу капусту та третину склянки компоту. Після обіду пацієнтам було наказано стати в чергу за медикаментами. До черги підбігла медсестра, вишукуючи Шатравку. «Вам теж призначили ліки», — сказала вона.

Шатравка став у чергу й дивився, як тим, хто стояв перед ним, давали по цілій жмені таблеток. Коли черга нарешті дійшла до нього, він зітхнув із полегшенням. Йому призначили дві таблетки тизерцина — це був сильний засіб, але від нього людина не ставала знесиленою і не втрачала контроль над своїми рухами, як від інших ліків.

Спливали дні, й організм Шатравки почав певного мірою адаптуватися до ліків. Він бачив, як йому пощастило порівняно з тими пацієнтами, що отримували «кінські дози» нейролептиків, і при цьому їх примушували до роботи. Вони стояли в заціпенінні, переступаючи з ноги на ногу і тримаючи перед собою зігнуті в ліктях руки, як розгублені кенгуру.

Для Шатравки кожний день починався із шикування, потім був сніданок, потім знову шикування, прогулянка, шикування, обід, шикування, прибирання, вечеря. Його завданням було миття сходів — доволі легка робота, бо сходи забруднювали мало.

Після періоду карантину Шатравка мав змогу брати участь у прогулянках на лікарняному подвір’ї та спілкуватися з іншими пацієнтами. Впродовж кількох місяців він мив сходи, але потім його несподівано призначили мити посуд. Як виявилося, із цим Шатравці пощастило, бо тепер він виходив на прогулянку на годину пізніше й одного разу натрапив на свого брата.

Шатравка підійшов до Михайла й спитав, як у нього справи. Михайло із сумом похитав головою.

«Не засмучуйся, Мишко, — сказав Шатравка, — ми це переживемо. Так чи інакше, вони нас колись випустять».

«Випустять?.. Та ми тут із глузду з’їдемо!»

«Що вони тобі дають?» — спитав Шатравка.

«Цілу купу таблеток тричі на день: трифтазин, триседил. У мене від них таке запаморочення, що я попросив щось коригуюче, тоді стало трохи легше».

«Вони тобі дають, а ти не ковтай. Навчись ховати ліки в горлянці».

«Легко сказати — ховай. Санітари перевіряють усього рота паличкою, і як щось помітять, негайно починають робити тобі уколи».

Брати прогулювалися разом у щільній юрбі пацієнтів. Подвір’я лікарні скидалося на якесь відхоже місце. У центрі була велика купа вугілля, вкрита плювками та екскрементами, й після кожної чергової групи пацієнтів широкий жовтий потік сечі поруч із нею збільшувався. Посеред двору в оточенні вкритих пилом кущів бузку стояла спостережна будка.

Шатравка бачив, що визнання себе психічно хворим братові не допомогло, і під час прогулянки в нього сяйнула думка. Він запропонував Михайлові спробувати пояснити лікарям, що насправді вони не хворі, а лише прикидаються. Він сподівався, що це переконає лікарів зменшити дози ліків, прописані ними Михайлові.

Наступного дня Шатравка пішов до своєї лікарки.

«Ганно Володимирівно, — спокійно сказав він, намагаючись зберігати самовладання. — У в’язниці та в Інституті Сербського я прикидався хворим».

«А Ви знаєте, що симуляція — це теж хвороба?» — різко перервала його лікарка.

«Коли нас посадили до в’язниці, — сказав Шатравка, — всі наполягали, щоб нас судили за зраду. Те, що ми перетнули кордон, було такою дурістю, що тепер навіть соромно згадувати про це. Ми самі ніколи б не наважилися на такий крок, якби не наш сусід, колишній прикордонник. Він пообіцяв провести нас туди, а потім назад».

«Ви як діти, — сказала лікарка. — Вас схилили... А свого розуму немає?»

«Ми були наївні, та й не уявляли, що скоюємо жахливий злочин».

«Гаразд, — сказала лікарка. — Можете йти. Після лікування ми вас випишемо».

Шатравка зрозумів, що припустився помилки. Він не лише переконав її в тому, що збрехав, коли визнав себе хворим, а й дав їй підстави думати, що таємно вважає себе здоровим, а отже, не може критично ставитися до своєї хвороби.

Наступного дня він пішов на прогулянку і на подвір’ї зустрів брата, якому не терпілося довідатися про результати бесіди з лікаркою.

«Вона відповіла, що брехня — це теж хвороба, — сказав братові Шатравка. — Бачиш, куди ми потрапили? Тут самі ідіоти. Коли ми кажемо правду, вони вважають це симптомом хвороби, а якщо починаємо брехати — розглядають це як надійну ознаку одужання». І додав, що єдиний вихід — продовжувати погоджуватися з лікарями в тому, що вони хворі.

«Не впевнений, що я зможу, — сказав Михайло. — Я просто не можу думати. У мене мозок розкис від усіх цих ліків».

«Послухай мене, Мишко. Іншого шляху немає. Якщо ти не удаватимеш хворого, лікарі вирішать, що ти геть божевільний».

Якось увечері до палати Шатравки з перевіркою