Читати книгу - "Віннету ІІ"

У наметі, без сумніву, чули тупіт копит коней і наші голоси, але ніхто не вийшов нам назустріч.

— Ходімо зі мною, сер, — покликав мене старий. — Нас зустрінуть із радістю, а я, грішний, люблю, коли мене приймають, як бажаного гостя.

Вірна Смерть без вагань і побоювань увійшов першим.

— Це вони! — пролунав раптом чийсь голос. — Смерть їм!

Прогримів постріл. Старий вестмен вхопився обома руками за груди і повільно сповз на землю.

— Мої передчуття… Брате, пробач… Вбивча Рука, пам’ятай — сідло… — простогнав він.

— Заради Бога, сеньйоре Ульманне, не стріляйте! Ми — ваші друзі, німці! Ваш тесть і зять із нами. Ми прийшли, щоб захистити вас від нападу, — вигукнув я.

— Боже! Німці, — відповіли зсередини. — Це правда?

— Так! Не стріляйте. Впустіть мене, хоча б мене одного!

— Добре, заходьте, але лише ви один!

Я зайшов. У наметі стояло близько двадцяти озброєних чоловіків. Під стелею світилися три лампи. Мені на зустріч вийшов якийсь юнак. Біля нього стояв обшарпаний і втомлений чоловік.

— Він був із ними, Гартоне? — запитав юнак.

— Ні, сеньйоре!

— Дурниці! — вигукнув я. — Не сумнівайтеся. Ми — друзі, але кожної миті сюди можуть вдертися вороги. Ви Фред Гартон? Це вас захопила зграя білих розбійників та індіанців чімарра?

— Так, але йому вдалося втекти, — відповів за нього містер Ульманн. — Він увійшов сюди дві хвилини тому.

— Отже, це ви прослизнули у прохід перед нами? Я помітив вашу тінь, але мої товариші не повірили мені. Хто з вас стріляв? — запитав я, здригаючись від думки, що брат міг убити брата.

— Я, — зухвало відповів один із робітників.

— Ви вбили людину, яка поспішала врятувати ваші життя.

Тут до намету увійшли обоє Лянґе, а разом із ними золотошукач, які вже не витримали стояти далі надворі. До них кинулися з радісними обіймами. З довколишніх куренів прибігли інші мешканці копальні. Мені довелося закликати всіх до порядку, щоб у наметі знову стало тихо. Вірна Смерть, мій товариш, один з найдосвідченіших вестменів, який умів вибиратися з найнеймовірніших пригод, лежав, вражений у серце геть безглуздим пострілом. Негр Сем узяв його на руки і плачучи вніс у намет. До намету зазирнула молода жінка з дитиною на руках і собі кинулася обнімати ковалів з Ла-Ґранж. У цих обставинах я міг покладатися лише на себе. Я запитав Гартона, як йому вдалося втекти. Він розповів:

— Я провів їх до східців, вирубаних у скелі, де вони поставили табір. Поки їхній вожак ходив на розвідку, геть стемніло. Вони залишили своїх коней із вартовими. Біля одного з вартових лежав я зі зв’язаними руками і ногами. Але мені вдалося визволитися й утекти. Я спустився в долину. Дорогою я бачив вас, але вирішив, що це вороги, і поквапився попередити всіх про напад. Саме тому ваш товариш, який увійшов у намет першим, дістав кулю.

— Краще б ви залишилися у полоні. Тоді не трапилося би цього лиха. Але, судячи з ваших слів, негідники можуть з’явитися тут із хвилини на хвилину. Треба подбати про захист.

З цим я звернувся, ясна річ, до містера Ульманна. Той умить зрозумів, що йому загрожує, і через кілька хвилин усі найпотрібніші приготування були завершені. Наших коней відвели вглиб долини, апачі зайняли місця за наметом, поряд з ними залягли золотошукачі. Тіло Вірної Смерті винесли надвір. До струмка підкотили бочку гасу і вибили дно, щоб у потрібний момент можна було освітити все довкола, запаливши ту бочку і скинувши у воду.

П’ятдесят чоловіків були готові зустріти півсотні розбійників. Сили були рівні, але ми були краще озброєні. Кілька робітників попрямували до проходу, щоб заздалегідь повідомити нас про наближення ворога. Жінок відвели в безпечне місце, і в наметі залишилися тільки я, Віннету, обидва Лянґе й Ульманн. Сем залишився з апачами. Минуло близько десяти хвилин напруженого очікування, і ось один з робітників, посланих у розвідку, повернувся й повідомив, що до нас ідуть двоє білих, які хочуть говорити з містером Ульманном. Але за цими білими було видно інших, які стояли напоготові. Посланців запросили увійти. Ми з Віннету сховалися в наметі.

Я побачив, як до намету увійшли Ґібсон і Олерт. Їх зустріли ввічливо й запросили сісти, вони сіли. Ґібсон представився географом на ім’я Ґавіляно і сказав, що досліджує з товаришем місцевість, щоб скласти карту. Вони стали табором неподалік, але товариш захворів, і їм потрібна допомога. На щастя, вони зустріли золотошукача на ім’я Гартон і дізналися, що в ущелині є люди. Тому вони просять містера Ульманна подбати про хворого.

Не звертаючи уваги на правдоподібність Ґібсонової брехні, я вийшов зі своєї схованки. Побачивши мене, Ґібсон закам’янів і перелякано витріщився.

— А на що хворі індіанці, з якими ви змовилися напасти на табір, містере Ґібсоне? — запитав я. — Вільям Олерт не лише залишиться тут, а й поїде зі мною. Вас я також захоплю з собою.

Спершу Ґібсон розгубився, але швидко отямився.

— Негідник! — вигукнув він. — Я відучу тебе полювати на чесних людей!

— Мовчи! — перервав я його. — Тепер ти в мене в полоні!

— Ще ні! — відповів він. — Спершу ось тобі! — він схопив рушницю і хотів було вдарити мене прикладом, але я штовхнув його, і Ґібсон промахнувся, вдаривши по голові Олерта, і той відразу впав додолу. На шум прибігли озброєні робітники.

— Не стріляйте! — крикнув я, бо хотів узяти Ґібсона живим. Але було пізно: гримнув постріл, і Ґібсон із кулею в голові впав до моїх ніг.

Мабуть, постріл був умовним знаком, бо раптом почулося виття індіанців, які кинулися атакувати табір. Ульманн і робітники повискакували назовні, я чув їхні крики й постріли. А я