Читати книгу - "Віннету ІІ"

покарало мене. Боже мій, хіба звучить щось гучніше за голос сумління людини, яка усвідомлює всю вагу власної провини? Я мушу покаятися і виправити все, що ще можливо. Завтра я нарешті побачу брата, але маю таке відчуття, немов сонце для мене зійде завтра вже не на цій землі. Однак попрошу вас про одну послугу.

— Я готовий зробити все, що зможу.

— Тоді слухайте. Ви знаєте, що я всюди тягаю за собою сідло, навіть коли не маю коня. Я зашив у нього папери, призначені для мого брата, і більше ні для кого. Пам’ятайте про це, будь ласка, сер.

— І це все? Це дуже дрібне прохання.

— Не дуже. Колись ви обов’язково зрозумієте, як сильно я вам довіряю, повідомляючи про це. Не забудьте ж про моє прохання! А тепер ідіть. Я хочу побути на самоті і ще раз перечитати книгу моїх злочинів. Завтра, можливо, буде вже пізно. Бувають такі передчуття, що відразу розумієш: це попередження, і що вони обов’язково справдяться. Ідіть! Добраніч. Ваше сумління чисте.

Я побрів до табору й улігся, але зміг заснути тільки перед світанком. Коли ми вранці прокинулися, Вірна Смерть уже сидів у сідлі і квапив нас. Здавалося, він щосили хоче пришвидшити справдження свого передчуття близької загибелі. Золотошукач почувався цілком стерпно, йому трохи боліла спина, але він погодився супроводжувати нас. Один з апачів посадив його на коня у себе за спиною, і ми помчали слідом розбійників.

Після двогодинного небезпечного кружляння кам’яним лабіринтом каньйонів і гірських стежок ми вибралися на рівнину. Ще через годину золотошукач раптом попросив нас зупинитися, придивився до сліду і сказав:

— Далі їхати по сліду безглуздо. Гартон таки повів зграю в обхід прямої дороги. Нехай вони кружляють по прерії, а я поведу вас навпростець.

Ми їхали на північний захід. На горизонті виднілася темно-синя смуга гір. Але вони були дуже далеко, і ми лише через декілька годин зауважили, що наближаємося до цих гір. Пополудні ми ненадовго зупинилися. А потім поїхали ще швидше. Врешті побачили перші, дуже рідкі кущі. Незабаром ми в’їхали у прерію, де траплялися зарослі кущів. Ми відчули приплив сил. Наші коні викликали захоплення. Це були зовсім не ті тварини, яких дав нам сеньйор Атанасіо. Вони бігли так бадьоро, ніби щойно вийшли з конюшні. Гори все ближчали. Але й сонце вже спускалося все ближче до обрію. І тут ми побачили перше дерево. Воно стояло посеред прерії, його гілки пообламувала буря. Але ми радісно побачили в ньому підтвердження того, що ліс все ближче. Далі нам почали траплятися дерева то праворуч, то ліворуч, то просто перед нами. Долини перемежовувалися крутими пагорбами і скелями. Огинаючи глибокий яр, ми помітили вузьку смужку витоптаної трави.

— Слід! — вигукнув золотошукач і спíшився, щоб уважно роздивитися його. — Хто тут проїздив?

— Навіть не треба злазити з коня, щоб побачити, що тут проїхало не менше ніж півсотні вершників, — похмуро зауважив Вірна Смерть. — Ми запізнилися.

— Ви справді вважаєте, що чімарра випередили нас?

Віннету теж зістрибнув з коня, пройшовся по сліду і повідомив:

— Десять блідолицих і сорок червоношкірих. Вони проїхали тут годину тому.

— Що скажете на це? — запитав Вірна Смерть золотошукача.

— У нас ще є шанс проникнути першими в долину, навіть якщо це справді були вони, — відповів той. — Негідникам доведеться витратити багато часу на те, щоб зорієнтуватися на місці.

— Не вважайте їх дурнями. Вони просто силою змусять Гартона провести їх в ущелину.

— Але ж індіанці нападають тільки вночі!

— Не тіште себе марними надіями. Навіщо білим розбійникам чекати ночі? Чхали вони на звичаї червоношкірих. Готовий побитися об заклад, що до ночі табір буде вже розграбовано. Тому спробуйте привести нас туди якомога швидше.

Ми пришпорили коней і помчали шаленим галопом за золотошукачем. Гартон, наскільки ми зрозуміли, повів розбійників до прихованих під штучним буреломом і вирубаних у скелях сходів, ми ж квапилися до природного входу в ущелину. Ми пробиралися, ризикуючи зламати собі шию або налетіти на гострі, немов списи, сучки дерев, а сутінки ставали все густішими. На рівній місцевості це ще було не так страшно, але щойно ми заглибилися в ліс, то взагалі неможливо було нічого роздивитися, ми покладались лише на золотошукача й на зір наших коней. Гілки шмагали мене по обличчю, роздираючи до крові, здавалося, що й очі повибирають. Коли остаточно стемніло, нам довелося спíшитися й вести коней, тримаючи револьвери напоготові. І нарешті ми почули дзюрчання струмка.

— Ми вже біля входу, — шепнув наш провідник. — Будьте обережні! Рухайтеся вздовж скелі, залишаючи струмок праворуч.

— Хіба тут немає вартових? — здивувався Вірна Смерть.

— Ще ні. Охорону виставляють тільки після того, як табір засне, а в цей час прохід ще вільний.

— Це дуже необережно! — обурився вестмен. — Та ще й на копальні, де є чим поживитися! Де цей прохід? Темно, хоч око виколи!

— Ідіть прямо, стежка приведе вас до намету.

Ми рушили вперед у суцільній темряві. Ліворуч чорніли високі стрімкі скелі, праворуч билася об каміння вода. Пройшовши найвужче місце, ми з вестменом і золотошукачем стали на чолі загону. Раптом мені здалося, що я побачив тінь, що промайнула між каміння. Я мовчки зупинив моїх товаришів, але навіть чуйне вухо Вірної Смерті не почуло нічого підозрілого.

— Мало що може привидітися в темряві, — шепнув золотошукач. — Правда, десь тут є сходи в скелях, але вночі навряд чи хтось ризикне спускатися ними. Або це був хтось із робітників, або вам просто привиділося.

І ми рушили далі, не підозрюючи, які страшні наслідки матиме ця маленька й начебто дрібна пригода якщо не для всіх нас, то принаймні для одного з нас точно. Через кілька хвилин попереду з’явилося світло, що пробивалося крізь полотняні стіни намету, почулися приглушені голоси.

— Почекайте тут на інших, — наказав провідникові вестмен. — Нехай