Читати книгу - "Буремний Перевал"

— Я збираюся здати Грейндж в оренду, — відповів він, — а своїх дітей залишити при собі. До того ж ця крихітка має відробляти свій хліб. Я не збираюся тримати її в розкошах та неробстві, коли Лінтон помре. Отже покваптесь і збирайте речі — не змушуйте мене застосувати силу.

— Я піду, — мовила Катрина. — Лінтон — єдиний, кого мені лишається любити, і хоч ви робили все, що могли, щоб він став ненависним мені, а я — йому, ви не примусите нас зненавидіти одне одного! І спробуйте тільки заподіяти йому кривду, коли я поруч. Залякати мене вам не вдасться! У — На словах ви виявляєте чудеса хоробрості,— відповів Гіткліф. — Але я не настільки вас люблю, щоб чіпати його; ви з ним спізнаєте лиха. І не я зроблю його ненависним для вас — це зробить його чудовий характер. Він зараз злий як шершень через вашу втечу та її наслідки. Не ждіть од нього подяки за вашу шляхетну відданість. Я чув, із яким красномовством він описував Зіллі, що б він зробив, якби був таким дужим, як я. Потрібні для цього нахили він має, а слабкість лише зробить його винахідливішим.

— Я знаю, що в нього поганий характер, — відповіла Кеті,— адже він ваш син. Але я рада, що можу його простити, адже знаю, що він любить мене, а за це я люблю його. Містере Гіткліф, у вас немає нікого, хто б вас любив, і скільки б ви не намагалися зробити нас нещасними, нас втішатиме думка, що ваша жорстокість породжена вашими стражданнями. Ви Ж нещасний, так? Самотній, мов диявол, і такий же заздрісний. Ніхто вас не любить, і ніхто не заплаче над вами, коли ви помрете. Не хотіла б я бути на вашому місці!

Дівчиною заволоділа похмура зловтіха. Вона ніби вирішила дорівнятися до своїх майбутніх родичів і насолоджуватися горем своїх ворогів.

— Вам зараз доведеться пожаліти саму себе, — сказав її свекор, — якщо ви зволікатимете ще хоч хвилину. Іди, відьмо, складай свої речі!

Вона з презирством глянула на нього і вийшла. Поки її не було, я почала просити, щоб він узяв мене до Буремного Перевалу замість Зілли — а вона може перебратися сюди. Але Гіткліф не схотів про це й слухати. Він звелів мені помовчати, і, вперше насмілившись обвести поглядом кімнату, подивився на портрети. Розглядаючи портрет місіс Лінтон, мовив:

— Цей я заберу з собою. Не тому, що він мені потрібний, й але… — він рвучко повернувся до вогню і продовжував із тим самим виразом на обличчі, який у нього мав позначати посмішку: — Сказати тобі, що я зробив учора? Знайшов гробаря, що копав могилу Лінтону, і попросив його скинути землю з її труни, і відкрив її. Спершу я не міг зрушити з місця. Коли побачив її лице — досі її лице, — гробар ледве привів мене до тями; він сказав, що обличчя зміниться, якщо на нього по дме вітер, і тоді я вибив одну стінку труни і знов присипав її землею; але не з того боку, де лежатиме Лінтон, хай йому чорт! Про мене, його б слід залити свинцем. І я підкупив гробаря, щоб він відсунув убік обидві труни разом — її та мою, коли мене покладуть туди; тоді, коли Лінтон до нас прибуде, він не знатиме, хто є хто!

— Ви вчинили дуже зле, містере Гіткліф! — вигукнула я. — І не постидалися тривожити спокій померлої?

— Я нікого не потривожив, Неллі,— відповів він, — а мені стало легше. Мені це дасть спокій, а вам — надію, що я залишуся лежати в землі, коли мене туди покладуть. Тривожити її? Ні! Це вона мене тривожила, вдень і вночі, вісімнадцять років… Невідступно… Безжально… До вчорашньої ночі — вчора вночі я віднайшов спокій. Мені примарилося, що я сплю останнім сном поруч із нею, і серце моє спинилось біля її серця, а щока примерзла до її щоки.

— А якби вона обернулася на прах, чи ще гірше, — про що б ви марили тоді? — спитала я.

— Про те, щоб стати прахом біля неї — і все ж бути щасливішим! — відповів він. — Гадаєш, я боюся такої зміни? Я був готовий побачити це, коли підняв віко труни. Але я радий, що зміни не торкнуться її раніше, ніж мене. До того ж, не побачивши так ясно її незворушного лиця, навряд чи я зміг би позбутись одного чудернацького почуття. Це почалося дивно. Ти знаєш, я божеволів, коли вона померла; невтомно, від зорі до зорі, я благав її послати до мене свій привид! Я вірю у привидів, я певен, що вони можуть блукали землею — і справді блукають; вони серед нас, поруч із нами! У день її похорону падав сніг. Увечері я рушив на цвинтар. Була заметіль, як узимку, — і пустка довкола. Я не боявся, що У її недолугий чоловік так пізно вештатиметься біля її могили, а більше туди не принесло б нікого. Залишившись із нею наодинці і знаючи, що нас розділяють лише два ярди крихкої землі, я мовив собі: «Обніму її ще раз! Якщо вона холодна, я подумаю, що це мене студить північний вітер, якщо ж нерухома — то просто спить». Я взяв у гробарській коморі заступа і став копати щосили, і коли заступ брязнув об віко труни, почав працювати руками. Біля гвіздків дерево вже тріщало. Ще трохи — і я досяг би свого, проте раптом мені здалося, що хтось зітхнув наді мною, на краю могили, і схилився донизу. «Тільки б відкрити труну, — прошепотів я, — і нехай нас засиплють разом!» І я ще відчайдушніше взявся до своєї роботи. І знову почулося зітхання — просто поруч: я наче відчув, як теплий подих відігнав крижаний вітер убік. Я знав, що поблизу немає нікого з плоті й крові, але з тою ж певністю, з якою ми відчуваємо в темряві наближення живої істоти, хоч і не можемо її побачити, я відчував, що Катрина поруч зі мною: не під землею, а на землі. Несподіване відчуття полегкості заполонило усе моє єство. Я покинув свою страшну роботу, й мене одразу ж огорнув спокій — невимовний спокій. Вона була поруч, і лишалася зі мною, поки я засипав могилу, і супроводжувала мене додому. Смійся, якщо хочеш, але я був певен, що вдома побачу її. Я знав, що вона поруч, і не міг не розмовляти з нею.