Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

href="ch2-836.xhtml#id1245">[836] і в такий спосіб порятувати родину. Стійкий в етично-релігійній свідомості Нечипоренко належить до «батьківського» традиційного характеру, тому не піддається на цю модерну світоглядну провокацію, доводячи, що навіть у катастрофічній ситуації можна зберігати совість. Отже, Яків Михайлюк (як проекція В. Винниченка) — це свідомий модерний провокатор, який має показати людині, з ким вона на порубіжжі: з Богом чи з дияволом. Такі провокації глибинно символічні, адже психологічні експерименти над людьми у порубіжну епоху стають особливо актуальними, тому вимагають неабиякої пильності. За твердженнями М. Жулинського, «письменник прагнув розвинути в людині її внутрішній слух, уміння вслухатися в свої найпотаємніші голоси, які долинають із глибин позасвідомого»[837]. М. Вороний, аналізуючи на минулому порубіжжі головний конфлікт між етичною свідомістю і потаємними потягами до вбивства, відзначав «жорстокий» талант Винниченка, називав розіграну тут боротьбу за людину кровавим побоїщем, на якому справді «за человека страшно»[838].

Психологічний аналіз Винниченком національного еросу виявляв, що в українському світі батьківський інстинкт має перевагу над сексуальним інстинктом. У «Записках Кирпатого Мефістофеля» є батьки, над якими жінки отримують жорстоку владу завдяки дітям, — Панас Павлович Кривуля, Дмитро Сосницький, сам Яків Михайлюк. Немало українських матерів ведуть непевне істеричне існування. Така жінка-істеричка викликає меланхолійну відразу головного героя роману, і водночас саме з такою несвідомою жінкою український чоловік почувається найупевненіше. Непорушній у своїй правоті й величності Варварі Федорівні з «чисторосійською конституцією» (навіть замах чоловіка на її життя не зміг порушити цю рівновагу) протистоять типові українські істерички — Соня Сосницька, Клавдія Петрівна, Олександра Михайлівна, до яких Яків Михайлюк переживає відразу і симпатію. Лише образ Ганни Пилипівни є винятком української свідомої жінки (тип української аристократичної жінки, що виявляється на порубіжжі), яка заглядає у саму душу Кирпатому Мефістофелю і примушує його подумати про власне ставлення не лише до смерті, але й до любові. З хронічної туги за аристократичною матір’ю своїх дітей Винниченко творить головну романтичну фантазію. «Я можу запропонувати тобі тільки те, що маю, — уявно звертається Кирпатий Мефістофель до цієї жінки, — моє палюче бажання тебе, твоїх уст, грудей, всього твого тіла, співзвучного, рідного моєму. Я не обіцяю тобі нічого! — ні вірности, ні вічности мого бажання, бо, кажучи так, я збрешу і тобі, і собі. Але є в мене крім цього ще одно! — це моя давня, викохана довгими роками туга за матір’ю дітей моїх, за другом і товаришем мого життя. Маю тайну, несмілу мрію обновитися в моїх дітях і оправдати забруднене, зогиджене мною моє існування»[839]. Бажання батька відкриває у національному еросі давнє, вічне шукання свідомого українського роду, що тісно пов’язане з гармонійною єдністю усвідомленої волі батька і свідомої любові матері, адже відсутність такої єдності веде національну синівську психологію до деструкції та її наслідку — колоніального знесилення.

У психоаналізі, як відомо, особлива увага приділена материнському і батьківському еросу, оскільки вони закладають основу цілісної синівської (дочківської) або розщепленої і ослабленої, невротичної особистості. Тому в гуманістичному психоаналізі Е. Фромм вказує на відмінності материнської і батьківської любові: материнська любов — за природою безумовна, тобто мати любить дитину тому, що вона її дитина, а не за певні заслуги[840], а любов батька постає за певних умов[841]. «В «обумовленій», або «заслуженій» батьківській і в «безумовній» материнській виявляється інтегруюча духовна мужність. Специфіка батьківської любові полягає в тому, що її потрібно заслужити, що її можна втратити, якщо не виправдати сподівань, оскільки в природі батьківської любові закладена цінність морального закону, відповідно — слухняності як головної доброчинності, а непослух вважається головним гріхом, який карається позбавленням батьківської любові; але оскільки любов виникає за певних умов, то можна щось зробити, щоб завоювати її. В ідеальному варіанті материнська безумовна любов не повинна заважати дорослішати, а батьківська обумовлена — не повинна бути загрозливою й авторитарною, вона має давати синові всезростаюче почуття власної сили, дозволити стати самому для себе авторитетом[842]. В онтогенезі доросла людина, позбавляючись психологічної залежності від батька-матері, проектує їх образи всередину своєї душі. Тобто, звільняючись від реальних материнської та батьківської фігур, вона будує їх у внутрішній психології: материнську свідомість зі своєї здатності любити, батьківську свідомість зі свого розуму і здорового глузду[843]. Якби людина зберігала в собі лише батьківський образ, зазначає Фромм, вона була б жорстокою і нелюдяною; якби вона зберігала в собі лише материнський образ, то могла би втратити здатність до оцінювання, заважати власному розвитку і розвитку інших[844]. Тобто у цій еволюції «від материнсько-центрованої до батьківсько-центрованої прив’язаності і в їх остаточному синтезі» закладається основа духовного здоров’я людини і її духовної зрілості[845]. Відхилення від цього синтезу є основною причиною невротичних станів: невроз стає свідченням, що одне з начал — материнське чи батьківське — залишається нерозвинутим, або гостро конфліктує, як у випадку О. Кобилянської. Українська порубіжна невротичність виявляє слабкість батьківського начала і колоніальний материнський комплекс, унаслідок чого український несвідомий син стає небезпечною чашею, яка буде поглинати все, що йому пропонуватиметься (без аналізу) на основі материнського розщепленого коду.

Ідеал чоловічо-жіночого національного еросу в романі Винниченка «Записки Кирпатого Мефістофеля» моделюється як оргія п’яного кохання, що проходить у часі, але замість неї постає любов як розширення еросу — незнаної раніше свідомої любові до людей і світу. Еротична любов означає тут яскраву індивідуалізацію, коли перевага однієї жінки (одного чоловіка) над іншими не що інше, як віднайдена в ній (в ньому) бажана універсальність, тому в цій універсальній жінці (чоловікові) суб’єкт любить свій народ і все людство: «Коли ж знайомимо одно одного зі своїми приятелями, то не знаємо, як казати, й називаємо просто своє прізвище. Ми не кажемо: це мій чоловік або це моя жінка. Нам соромно й ніяково так казати, — ми ще не чоловік і не жінка. Ми поки що любовники — товариші веселого, п’яного бога. Ми бенкетуємо і справляємо оргію нашого п’яного кохання.

Але мимоволі несвідомо й потай стежимо одно за одним. Мені не все подобається в ній. А вона, здається, не зовсім вірить мені. Коли мине оргія, вона думає собі: я піду від неї, так усі роблять. І мені не подобається, що вона плаче від цього, тільки плаче. Вона повинна інакше почувати. Я не знаю, як саме, і не можу навчити її, але плакати не треба.

А втім, може, й так добре, — я ж не піду від неї все одно. Як я можу піти від тої, яку сам вибрав?

Нарешті, коли минає багато-багато часу, коли проходить оргія, я почуваю,