Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том восьмий"

потім якийсь службовець у конторі заслаб і рахунок десь загубився. І пішла писанина. Одержую листи і від власників, і від фірми: «Доплата за гратки — шість фунтів». Одержую в Балтіморі, в бухті Делегоу, в Моджі, в Рангуні, в Ріо, в Монтевідео… І ще й досі все тягнеться. Еге ж, Ені, не легко догодити власникам.

Він на хвильку замислився і тоді обурено пробурмотів: — «Доплата за гратки — шість фунтів».

— А ти чув про Джемі? — перегодом запитала жінка. Капітан похитав головою.

— Його змило з корми, і ще трьох матросів із ним.

— Де?

— Біля Горну. Він був тоді на «Торнсбі». — Вони поверталися назад?

— Так, — кивнула вона. — Оце три дні, як прийшла звістка. Його жінка страх побивається.

— Добрий був чолов'яга Джемі, — зауважив Макелрат, — тільки впертюх, нелегко було з ним ладити. Це коли ми були з ним разом помічниками на «Абіоні». Тож, кажеш, Джемі вже немає…

Знову помовчали, аж порушила мовчанку дружина:

— А про «Бенкшайр» ти чув? Макдугел розбився на ньому в Магеллановій протоці. Якраз учора було про це в газеті.

— Жахливе місце ота Магелланова протока, — сказав Макелрат. — Мій клятий помічник двічі мало не посадив мене там на мілке. Він був телепень, півтора людського. Я його й на хвилину не міг лишити самого на містку. Коли ми підходили до Вузького Коліна, пора була препогана, сніговиця. Я в рубці, даю йому команду змінити курс: «Зюйд-ост-ост», — кажу йому. «Зюйд-ост-ост, сер», — повторює він. Хвилин за п'ятнадцять я вийшов на місток. «От дивація, — каже цей хлопак. — Щось я зовсім не пам'ятаю цих островів біля входу в Вузьке Коліно». Я тільки зирк на ті острови та як не гукну стерновому: «На правий борт!» Треба було бачити, як старий «Тріапсік» тоді крутнув убік! Я зачекав, поки сніг перестане, і тоді гля', аж бачу: Вузьке Коліно на схід від нас, а острови біля входу в Оманливу бухту — на південь. «За яким курсом ти йшов?»-питаю стерничого. «Зюйд-ост, сер», — відповідає. Я обертаюсь до помічника. Ну що ти йому скажеш? Я був такий лютий, що трохи не вбив його. Різниця на чотири румби! Ще б хвилин п'ять, і старому «Тріапсікові» капець.

А хіба не таке саме було, коли ми протокою виходили на схід? Нам досить було б чотирьох годин у добру погоду. Я цілих сорок годин вистояв на містку. Тоді показую помічникові курс і кажу, щоб вогонь Асктарського маяка повсякчас був за кормою. «Не беріть далі за норд-вест», — наказую. А сам іду вниз — трошки переспати. Але який там сон! «Що ці чотири години проти тих сорока, що я пробув на містку?» — гадаю собі. А за ці чотири години помічник може занапастити судно. «Ні», — кажу подумки. Встав, умився, випив чашку кави, вийшов на місток. Глянув на вогонь Асктарського маяка. Але він уже на норд-вест-весті і старий «Тріапсік» майже на мілині. Ну хіба ж не телепень був той помічник? Та з барви води дно вже було знати! Це, скажу тобі, готові три чисниці були старому «Тріапсікові». Двічі за тридцять годин мій помічник ледве не посадив нас на мілке, добре, що я нагодився.

Капітан Макелрат з виразом лагідного подиву у своїх невеликих голубих очах приглянувся до заснулої дитини. Дружина поспішила відвернути його увагу від похмурих спогадів.

— А ти пам'ятаєш Джіммі Маккола? — запитала вона. — Ти ходив до школи разом з двома його хлопцями. Старий Джіммі Маккол, що його ферма з будинком лікаря Гейторна.

— А-а, пригадую. А що з ним сталося? Помер?

— Ні, але він спитав твого батька, коли ти останній раз поплив до Вальпараисо, чи бував ти там раніше. А коли твій батько відповів, що ні, Джіммі каже: «То як же він знайде туди дорогу?» А батько йому: «Це дуже просто, Джіммі. Ото, скажімо, ти їдеш до кого-небудь у Белфасті. Белфаст велике місто, тож як тобі знайти туди дорогу?»-«Язик довів би, — відповів Джіммі. — Я питав би перехожих». — «Я ж і кажу тобі, що це просто, — батько йому. — Так само й мій Дональд знайде дорогу до Вальпараисо. Він питатиме кожне судно, яке траплятиметься назустріч, доки не натрапить на таке, що з Вальпараисо, і капітан того судна покаже йому дорогу». А старий Джіммі почухав потилицю та й каже, що він зрозумів і що воно й справді дуже просто.

Капітан затрусився зі сміху, і його стомлені голубі очі на хвильку повеселішали.

— Той чолов'яга, мій помічник, був такий тонкий, як ми з тобою, коли скласти нас докупи, — промовив він згодом, і очі йому злегка заблищали від цього дотепу. Але блиск той швидко зник, і голубі очі спохмурніли. — Так ото він утяв був у Вальпараисо штуку! Тільки й усього, що вивантажив шістсот сажнів кабеля і не взяв розписки від перевізника. Я тим часом оформляв митне свідоцтво. Вийшли ми в море, аж тут я зогледівся, що помічник не взяв розписки за кабель. «Так ти не взяв розписки?» — питаю. «Та ні, — відказує. — Хіба ж кабель не здадуть одразу агентам?» — «Ну й ну, — кажу я. — Ти що, відучора тільки на морі, що й досі не знаєш, що вантаж не вільно віддавати без розписки? І надто ще на західному узбережжі? Чим ти певен, що перевізник не вкраде собі скільки сажнів кабеля?»

На моє й вийшло. Шістсот сажнів здано з нашого борту, але агенти одержали тільки чотириста дев'яносто п'ять. Перевізник затявся, що одержав від помічника тільки чотириста дев'яносто п'ять. У Портленді я дістаю від власників листа. Вони вліпили за це не помічникові, а мені, хоч я тоді був на березі у справах. Не міг же я стриміти водночас у двох місцях! І досі ще пишуть мені про те і власники, й агенти.

З того помічника кепський був моряк. Інтереси власників йому й не свербіли. Потім ще він спробував посварити мене з Торговельною інспекцією, бо я взяв вантажу більше, ніж належало. Він сказав про це боцманові. А тоді й мені, просто в вічі, що я навантажив на півдюйма нижче за ватерлінію. Це було в Портленді, де ми навантажилися і йшли до Комокса набрати вугілля. Правду кажучи, коли ми навантажили вугілля, судно таки було на півдюйма нижче за ватерлінію. Але я в цьому нікому не признаюся, тільки тобі. А той пришелепуватий помічник хотів донести на мене Торговельній інспекції і тільки цро те й мріяв, аж поки його не розтяло навпіл щитом.