Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ймовірно, кутик аркуша таки пошкодив райдужку й стався невеличкий крововилив. Не те щоб око дуже боліло, але вигляд був страшний.
Як ви й самі розумієте, гріх було таким не скористатися.
На роботу я з’явився, схожий на мученика. Неначе святий Себастіян, тільки що не втиканий стрілами, зайшов я у командний центр і гепнувся в крісло.
— Caro mio, з тобою все гаразд? — підозріливо спитала напарниця.
— Усе гаразд… — слабким голосом умираючого лебедя відповів я. — Хіба що голова трохи крутиться.
Франческа негайно відклала всі справи і підійшла до мене.
— Щось ти мені, Джорджіо, не подобаєшся. Ти точно в порядку?
— Не знаю… — я скосив очі вбік так, щоб дівчина побачила ту частину ока, яка завжди прикрита верхньою повікою.
— Ой!.. — злякано пискнула напарниця й підскочила. — У тебе око!
— Так, у мене око. Було б набагато гірше, якби його в мене не було! — сумно пожартував я.
Франческа затрясла головою.
— Там… там! У тебе око червоне!
— А, це, напевно, від високого тиску. Мені не можна напружуватись, — я театрально прикрив долонею очі й застогнав.
— Боже! Боже! Тобі потрібно до лікаря! — сицилійка запанікувала. — Я дзвоню Джексону!
— Та не треба нікому дзвонити. І так минеться! Зі мною все в порядку! — я зрозумів, що трохи переборщив із театральними ефектами, але було вже пізно.
Торік на Геловін Франческа теж влаштувала була розіграш із червоними очима. Щоправда, тоді це було страшніше.
— О, Джорджіо, тут є кілька питань… — зайшов Колін із паперами.
— Ні!
Стажер гальмонув, наче кінь перед високим бар’єром, ледь не впустивши на підлогу розрахунки.
— Не займайте Джорджіо! — замахала руками Франческа. — Йому погано, дайте йому спокій!
Я зі стражденним обличчям обм’як у кріслі.
— Джорджіо, все гаразд? — обережно спитав Колін.
— Все-все, дай йому спокій! Що в тебе там? Давай мені, сама подивлюся! — Франческа виштовхала хлопця в коридор. У навушнику я почув шепіт Трейсі:
— Джорджіо, я тобі гучність у навушнику поставлю на мінімум, а якщо щось, то тебе дублюватиму! Як ти почуваєшся?
— Та нормально я почуваюся! — розіграш мені подобався дедалі менше. Зі мною розмовляли так, ніби в мене було щось негаразд із головою, а не з оком.
Через кілька хвилин зайшла напарниця із чашками. Поставила одну переді мною і заглянула в очі:
— Ти як?
— Франческо, за п’ять хвилин нічого не змінилося! Зі мною все гаразд!
— О’кей-о’кей! Давай тихенько! Не напружуйся! Відпочинь трохи, я зараз світло приглушу.
Я взяв чашку — гостро хотілося кави.
— Ragazza? Cosa sta succedendo?![77] Чай?! Seriously?!
— А що?! — красиво вигнула чорні брови напарниця.
— Я хочу кави!
— Джорджіо, ти дурний чи що?! З таким-то тиском — каву?! Ну ти даєш! Пий чай і не цвірінькай!
— М’ятний!
— От і добре, заспокоїшся.
— Я спокійний! Я хочу кави!
— Тобі не можна кави!
Я тихенько вилаявся. Розіграш вийшов геть не смішний.
Не встиг я зробити й ковток, як у командний центр зайшов Стів Джексон, наш лікар.
— Так, привіт! Джорджіо, що там у тебе? — абсолютно не чекаючи на мою відповідь, Стів підійшов і закотив мені вгору ліву повіку.
— От чорт, чувак! Від чого крововилив? Слідів удару не видно.
— Він сказав, що в нього тиск!
Джексон закотив мені праву повіку. Я сидів у кріслі, наче колгоспний бик на огляді у ветеринара, і не міг навіть поворухнутися. Джексон закінчив поверховий огляд і дістав апарат для вимірювання тиску.
— Тиск у тебе в нормі. Давай око подивимося, — лікар начепив хірургічні окуляри і засліпив мене ліхтариком.
— Травми не було?
— Була, — я розповів про паперовий кутик. Стів змінив хірургічні окуляри на якийсь довгий тубус із ручкою.
— У тебе дуже глибока рана рогівки, — стурбовано сказав Стів. — Ану ходімо до мене.
У Стівів кабінет приперся весь склад моєї зміни, навіть офіцер Баррел. Група підтримки стояла поряд і співчутливо зітхала, поки Стів заливав мені око флуоресцеїном і дивився крізь спеціальний апарат, чи рана на рогівці, часом, не проникна.
Переконавшись, що рана не зачепила скловидного тіла, Стів сфотографував ушкоджену ділянку й надіслав знімок у спеціалізовану клініку в Гартфорді.
Через двадцять хвилин прийшла відповідь і рецепт: зашивати не треба, уникати фізичних навантажень і яскравого світла, плюс список ліків.
Заливши мені око якоюсь в’язкою рідиною, Джексон нарешті мене відпустив.
Навіть китайська порцелянова ваза часів династії Мін не почувалася у такому вакуумі і спокої, як я. У мій бік навіть не дихали. Мені носили чай, папери, чистили апельсини й розмовляли пошепки в радіусі двадцяти футів. Хотіли мене відвезти додому, але я висловив протест, бо не хотів зупиняти робочий процес — сьогодні було чимало роботи.
Франческа увесь час на мене шипіла:
— Поклади свій довбаний телефон і не лізь у свій довбаний Фейсбук!
А я віджартувався:
— Знаєш, навіщо пірати носили чорну пов’язку на оці?
— Навіщо?
— Коли спускаєшся із палуби в трюм, то нічого не бачиш, бо очі до темряви не звикли. А око під пов’язкою вже звикло до темряви, тому достатньо відігнути клаптик — і ти все бачиш.
— Теж мені, Джон Сільвер знайшовся! — бурчала сицилійка. — А ти знаєш, на хріна вони гак на руку чіпляли?
— Ні…
— Бо забагато в телефонах колупались, ото їм руки і пообрубували!
* * *
— І що, сильно ревнує? — спитала допитлива Франческа, блискаючи чорними очима.
— Ревнує… — зітхнула Сара. — Ще й як ревнує!
— Ото пристрасть! — прошепотіла Трейсі.
Відколи сержант МакКарті й сержант Маковскі почали зустрічатися, минуло вже кілька місяців. На зміну рожевому періоду романтизму всупереч історичній справедливості прийшли темні часи Середньовіччя, вогнищ Інквізиції та епідемій бубонної чуми.
У вільний від служби час Сара продовжувала займатися балетом. У розумінні сержанта Маковскі балет, звісно, штука красива, але тільки не тоді, коли його кохану Сару лапають на сцені чужі мужики. Після того, як Льолєк відвідав кілька разів репетиції й одну виставу, наш добродушний сержант став схожий на Отелло — виявився таким самим параноїком, як нещасний венеціанський мавр.
Льолєк був злий. Насамперед він був злий на себе, бо не міг впоратись із ревнощами. А з ревнощами самостійно не міг впоратися, бо я востанє заходив до нього ще на початку місяця. Отож Маковскі був злий ще й на мене. А не заходив я через те, що весь вільний час у нас забирали стажери Колін і Джой, яких ми з Франческою посилено готували до самостійної роботи. Між тим Льолєк гостро потребував чоловічого спілкування, а простіше кажучи, хотів попліткувати й поплакатись.
— О, дивіться, Джорджіо приперся! Забув чого? Чи треба вирізати десь із файлів відеоспостереження шматок, де ви з Франчессіною ховаєте трупа? — зустрів мене сержант, коли я нарешті завітав до нього на КПП.
— Перестань, Маковскі. Може, я прийшов друга провідати?
— Оу, щось у лісі здохло? І якого ж друга? Тут, знаєш, нікого немає, тільки я.
Я гигикнув.
— Та годі, не будь занудою. Що там у вас із Сарою?
Льолєк зітхнув і посмутнішав.
— Та нічого.
— Ти через балет переживаєш чи що?
Льолєка аж пересмикнуло. Я знову гигикнув. Маковскі ображено закліпав, і я відчув, що він от‑от заплаче.
— Джорджіо, ти просто не уявляєш! Ти собі просто не уявляєш! Вона танцює, танцює… Вона чудово
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Франческа. Володарка офіцерського жетона», після закриття браузера.