Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

художнього творця такого, що поставали органічним породженням певного національно-історичного ґрунту, живлені етнонаціональними, в першу чергу фольклорними джерелами. Ці тези знайшли жвавий відгук і підтримку в діяльності А. фон Арніма, К. Брентано, Я. і В. Гріммів та інших німецьких романтиків так званої гейдельберзької школи. Національна самобутність досліджувалась і підтверджувалась активним збиранням та публікаціями фольклору, зокрема міфології, казок та пісень як беззаперечної первісної основи національної духовності, свідчення унікальності та ідентичності.

Оскільки задекларовані романтичні концепти, власне романтичний етнографізм, від початків знаходились у сфері народної творчості й через це ігнорувались «високою» літературою, то їхня ревізія та естетичне освоєння з поступовим перенесенням на власний ґрунт почались на малоросійському матеріалі. Прикметна у цьому сенсі заувага рецензента «Северной пчелы» (1829. — № 44. — 11 квіт.) з приводу публікації О.М. Сомовим повісті «Русалка. Малоросійська бувальщина»: «Не знаємо, до якого роду літератури московські класики віднесуть народні казки… але ми хотіли б, щоб цей рід літератури був у нас більше розроблений, і радимо п. Сомову взятися за це».

У сукупності «малоросійський комплекс», кореспондуючи романтичним інтенціям міфологізації фольклорних форм буття, сприймався російською літературою 1810‒1830-х років як утілення живої плоті древнього слов’янства, що не зазнало нівелююче-деформуючого впливу сучасної цивілізації.

Україна, її історія, фольклор, культура, слугувала російським письменникам і за об’єкт вивчення, і за плідне джерело художньої творчості, і за експериментальне поле. У першу третину XIX ст. Малоросія зберегла смислонаповнення сентиментального топосу як країна поезії, «південна Аркадія», де мешкає «природний», «щиросердний» народ (В. Ізмайлов, П. Шаліков). У подібній тональності аранжований відомий, часто цитований відгук О. Пушкіна про появу Гоголевих «Вечорів на хуторі біля Диканьки»: «Усі зраділи цьому живому опису племені співаючого й танцюючого».

«Вальтерскоттівська» мода, як одна з прикметних характеристик російського романтизму, закцентувала історичний вимір малоросійської теми, спектр освоєння якої сягав від історичного повістування Ф. Глинки про Богдана Хмельницького (1817) до поетичних проб К. Рилєєва (Войнаровський, 1825; Наливайко, 1825). Прикметний український пейзаж, драматизовано героїчна історія викликали до життя певний малоросійський вокабуляр — майже усталений набір слів, виразів та фразеологізмів, що мали вдовольнити романтичну жагу «місцевого колориту». Її забезпечував і інтерес до українських народних пісень, що, крім того, відповідало Гердеровим ідеям оновлення культури засобами древньої національної поезії. Зібрання М.А. Цертелєва (Опыт собрания старинных малороссийских песней, 1819), М. Марковича (Украинские мелодии, 1831), М. Максимовича (Малороссийские песни, собранные М. Максимовичем, 1827) не тільки засвідчили естетичну вагомість українського народного мелосу, а й, оприлюднені в літературних альманахах і часописах, внесли український мовний (і не тільки) струмінь у стихію російської літератури. Тож справедливим видається твердження про «особливе значення малоросійського матеріалу в літературній ситуації рубежу 1820‒1830-х рр., його перетворення на своєрідну візитівку російського романтичного етнографізму» (Рогов К.Ю. Вечера на хуторе близ Диканьки // Гоголь Н.В. Полн. собр. соч. и писем: В 23 т. — М., 2001. — Т. 1. — С. 595).

Робота Гоголя з накопичення необхідних матеріалів тривала досить довго, що він, зокрема, підкреслив 1834 р. в «Об’явленні про видання історії малоросійських козаків»: «Біля п’яти років збирав я з великим старанням матеріал, що стосується історії цього краю». Дослідники відзначають історичне підґрунтя всіх творів «Вечорів», що дало підстави В. Казаріну запропонувати типологію повістей і поділити їх на дві групи «залежно від того, стосується їхній зміст нещодавнього чи далекого минулого» (Казарин В.П. Повесть Н.В. Гоголя «Тарас Бульба»: Вопросы творческой истории. — Киев; Одесса, 1986. — С. 36).

Початки роботи над «Вечорами» зафіксувала «Книга всякої всячини, або Допоміжна енциклопедія», такий собі зошит, до якого ще в роки навчання у ніжинській Гімназії вищих наук (1821‒1827) Гоголь заносив різноманітні факти з малоросійської тематики. Серед них примітки до «Енеїди» І.П. Котляревського, зауваги М.А. Цертелєва та М. Максимовича до зібрань малоросійських пісень, виписки з книги викладача латини у ніжинській Гімназії вищих наук І.Г. Кулжинського «Малоросійське село» (1827) та «Граматики малоросійського наріччя» (1818) О.П. Павловського тощо. Все це, як і листи Гоголя до матері з настійливо повторюваним проханням надсилати необхідний йому малоросійський матеріал, дає підстави говорити про свідоме намагання митця так чи інакше використати українську тематику, втіливши її в різних жанрових формах, що потенційно обіцяв сам матеріал.

З Малоросією пов’язує Гоголь і свої надії на зміну матеріального становища, перебуваючи у фінансовій скруті після короткочасної закордонної подорожі (липень — вересень 1829 р.). У листі до матері від 2 лютого 1830 р. прохання записувати «звичаї, побут, повір’я», «анекдоти та історії… смішні, потішні, печальні, жахливі» Гоголь додатково вмотивовує: «Платню отримую справді нікчемну. Весь мій прибуток складається з того, що іноді напишу або перекладу якусь статейку для п. журналістів, і тому ви не сердьтесь, моя великодушна мамонько, якщо я вас часто турбую проханням доставляти мені знання про Малоросію чи щось подібне. Це складає хліб мій».

У лютому 1830 р. в «Отечественных записках» з’явилася перша частина повісті «Бісаврюк, або Вечір проти Івана Купала» (Ч. 41. — № 118. — Лют. — С. 238‒264), а вже у вересні 1831 р. вийшла перша книжка «Вечорів», друга — у березні 1832 р. Надсилаючи матері примірник видання, Гоголь хвалився: «Вона сподобалась тут усім, починаючи з государині. Надіюсь, що й вам також принесе вона скільки-небудь задоволення, і тоді вже я буду щасливий» (лист від 19 вересня 1831 р.). Гоголь не перебільшував. «Вечори» викликали загальний захват, про що він писав у широковідомому листі до Пушкіна (21 серпня 1831 р.): «Найцікавішими були мої відвідини друкарні. Щойно я просунувся у двері, складачі, вгледівши мене, давай кожен пирхати й пирскати собі в руку, одвернувшись до стіни. Це мене дещо здивувало. Я до фактора (розпорядник роботи. — Т.М.), і він після кількох спритних одмовлянь сказав, нарешті, що: “штучки, які зволили прислати з Павловська для друкування, надто забавні, і складачам дали велику забаву”. З цього я висновую, що я письменник цілковито до смаку черні». Між тим книгу вподобав і Пушкін, зізнавшись у листі до О.Ф. Воєйкова (21 серпня 1831 р.): «Щойно прочитав “Вечори на хуторі біля Диканьки”. Вони вразили мене. Ось справжня веселість, щира, природна, без манірності, без церемонності. А місцями яка поезія, яка чутливість! Все це так незвичайно у нашій літературі, що я досі не отямився». І далі Пушкін переповідає вже наведений епізод з Гоголевого листа від 21 серпня 1831 р., зазначивши, що повідомив йому про зустріч