Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

Використання фігури видавця або записувача було однією зі знакових рис романтичної поетики. Вважається, що цей літературний звичай започаткував В. Скотт, надрукувавши серію романів (Пуритани, 1816; Единбурзька в’язниця, 1818; Ламермурська наречена, 1819 та ін.) під спільною назвою «Розповіді трактирника». Їхнім записувачем значився сільський учитель Пітер Петісон, по смерті якого видавцем став такий собі церковний псаломщик Джедедія Клейшботем. Загальновідоме захоплення Гоголя В. Скоттом ще з часів навчання у ніжинській гімназії. Можливе наслідування В. Скотта помітили сучасники, на що, зокрема, вказав М.О. Полевой: «….хоч не переймайте чужих манер, котрі справді, вам не до лиця» (Московский телеграф. — 1831. — № 17. — С. 93). Разом з тим образ сільського оповідача був не чужий російській повістувальній традиції (див. наприклад: Дедушка говорун, или Собрание новейших и еще доселе неизвестных сказок. Российское сочинение, 1824), не кажучи вже про інші відомі Гоголю аналогії зі світової літератури.

Псевдонім і маска пасічника Рудого Панька, за яку ненадовго заховався Гоголь, виконали кілька необхідних тоді письменнику функцій. По-перше, як розповідав П. Куліш у Гоголевій біографії 1852 р., до створення псевдоніма прилучився П.О. Плетньов, який «хотів захистити юнака від впливу літературних партій і в той же час урятувати повісті від упередженості людей, котрі знали Гоголя особисто або за його першими пробами і не були про нього високої думки. Через це він порадив Гоголю на перший раз найсуворіше incognito і придумав для його повістей заголовок, який би збурив цікавість публіки». Так складність входження Гоголя до літературного життя Росії збіглася з однією з повістувальних традицій доби. З іншого боку, фігура автентичного пасічника у суто романтичному сенсі верифікувала оповіді, акцентуючи їхнє фольклорне, народне походження. І третє — серед побутуючих пояснень, чому Гоголь виніс у назву топонім «Диканька», оселивши у ній видавця Рудого Панька, має місце й автобіографічний підтекст. Відомі родинні перекази про ходіння Марії Іванівни Гоголь до Миколаївської церкви с. Диканьки, де вона вимолювала народження майбутнього письменника. А за іменем Рудого Панька О.І. Маркевич побачив натяк на Гоголевого діда, якого звали Афанасій, тобто Панас. У такому разі ім’я Панько можна пояснити як скорочене від Панасенка, тобто називання онука за родовим іменем. Відповідно й прозивання «Рудий» мало вказувати на рудуватий колір волосся самого Гоголя у молоді роки (Маркевич А.И. Заметки о псевдониме Н.В. Гоголя «Рудый Панько» // Известия ОРЯС. — 1898. —Т. З, кн. 4. — С. 1270). Інші дослідники слушно звертають увагу, що у «Книзі всякої всячини» у переліку «Імен, які даються при хрещенні» Гоголь співвідніс зменшувальне Панько з іменем Пантелеймон, але не Опанас (Афанасій). Додамо і емблематичну семантику обраної Гоголем для маски наратора професії. Пасічник і у фольклорних віруваннях, і у християнській міфології безпосередньо пов’язаний з бджолою, що метафоризувала поєднання працелюбства з отриманням прогнозованого приємного результату, приміром, не тільки у випадку прямого продукту — меду, але й красномовства. З нею пов’язаний відомий латинський вислів з «Георгік» Вергілія, ймовірно, студійований Гоголем під час латинських класів: «Утішаться, бувши гнаними», що пояснював відому в Україні барокову емблему із зображенням бджіл, яких розганяла пилюга. Бджола, що ревно оберігала свої секрети і таємниці, заліплюючи входи й виходи з вулика воском, у Гоголевій інтерпретації набувала додаткового семантичного значення — його самого через підкреслену потаємність і таємничість співучні з Ніжина називали «німою могилою». У світлі ж християнських вірувань і розуміння власної обраності, що поступово викристалізовувалась у свідомості Гоголя, бджола, як «божа пташка», мала символізувати сакральність занять пасічника як побожної, поблагословенної людини, якій довірено опікування дивним продуктом, солодкість якого незбагненно породжується бджолою з будь-якої, навіть гіркої, квітки (це зафіксувала ще одна популярна за барокових часів емблема — зображення бджоли і жовтця, супроводжуване описом: «Щасливий, хто зуміє ворогів використати з найкращим для себе прибутком»). За цією прозорою аналогією — незбагненна магічна дія слова, орієнтована на переродження особистості, у бароковому світі Гоголя, за медоносного надихаючого посередництва пасічника, мала спрямовувати жаданий духовний саморозвиток читацького загалу.

Поки публіка захоплювалась «юним талантом» (Л.А. Якубович), а журналісти й критики сперечались про достоїнства та недоліки «Вечорів» (серед інших це О.С. Пушкін, В.А. Ушаков, О.М. Сомов, А.Я. Стороженко під псевдонімом Андрій Царинний, В.Г. Бєлінський, який у квітні 1835 р. «ще не бачить генія у п. Гоголі», восени того ж року назвав його «главою літератури» нарівні з Пушкіним), Гоголь підготував друге видання «Вечорів», яке вийшло в січні 1836 р.

У переліку основних проблем, які традиційно знаходяться у полі зору дослідників, зокрема «Вечорів», передусім — значення української фольклорної традиції, питома вага українського елементу у співвідношенні з російським, початки «натуральної школи» і символічний автобіографізм, проблема циклізації та роль барокової культури. Проникнення останньої в твори Гоголя обумовлене зверненням до українського життя. Виказані в 1930-ті роки думки А. Бєлого та Д. Чижевського з приводу бароко знайшли розвиток в останню третину XX ст. з появою праць Ю. Покальчука (Сучасна латиноамериканська проза. — К., 1978. — С. 134‒143), В. Скуратівського (…На пороге как бы двойного бытия: (из наблюдений над мирами Гоголя) // Гоголезнавчі студії. — Вип. 2. — Ніжин, 1997. — С. 64‒102), П. Михеда (Об истоках художественного мира Н.В. Гоголя (Н.В. Гоголь и В.Т. Нарежный) // Гоголь и современность. — Киев, 1983. — С. 35‒41). Фундаментальне осмислення барокової природи Гоголя належить Ю. Барабашу (Почва и судьба. Гоголь и украинская литература. — М., 1995). Узагальнено більшість зі все ще обговорюваних проблем українського виміру особистості й творчості Гоголя виклав В. Дорошенко у вступній статті «Гоголь і Україна» до нью-йоркського видання творів (Гоголь М. Твори: У 2 т. — Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. І—XXXIV). Детальніше про цілий ряд проблем рецепції Гоголя українством див.: Барабаш Ю. Гоголь у літературній свідомості українського зарубіжжя: (Нариси сприйняття та інтерпретацій) // Нові гоголезнавчі студії. — Вип. 1(12). — Сімферополь, 2004.

Що ж до широкого читацького загалу, то правий В. Звиняцковський, коли зауважує, що «Гоголь сприяв осмисленню національно-культурного стереотипу чи культурно-історичного типу в контексті й в термінах нової загальноєвропейської культури» (Звиняцковский В. Николай Гоголь. Тайны национальной души. — Киев, 1994. — С. 217).

Хоча з роками перелік проблем, що ведуть до нового прочитання Гоголя, тільки зростає, незмінно провокативно дискутивним залишається питання звучання Гоголевих творів українською та їхньої репрезентації в україномовному варіанті. Цей скепсис не полишає навіть