Читати книгу - "Поліція"

— Знаю процедуру, — одказав Харрі, випустив з рук штангу, обернувся, притулив долоні до стіни, піднявши руки, і широко розставив ноги.

Столе відчув, як його рука вивільнилася із захвату, а в наступну мить побачив, що Валентин уже стоїть позаду Харрі, заламує йому руку за спину і приставляє до горла ніж.

— Ну пішли, красунчику, — сказав Валентин.

І вони вийшли за двері.

І Столе нарешті зробив вдих.

З поривом вітру у вікно влетів і знову вилетів звук сирени.

Харрі побачив перелякане обличчя секретарки приймальні, коли вони з Валентином, як зрощений двоголовий троль, не сказавши ні слова, пройшли повз неї. На сходах Харрі спробував уповільнити крок, але його тут же пронизав біль у боці.

— Цей ніж встромиться тобі у нирку, якщо ти спробуєш затримати мене.

Харрі пішов швидше. Він поки не відчував крові, бо вона була однакової температури зі шкірою, але він знав, що вона тече його тілом під сорочкою.

Ось вони спустилися вниз, Валентин ударом розчахнув двері і виштовхнув Харрі на вулицю перед собою, не відриваючи ножа від його тіла.

Вони стояли на Спурвейсгата. Харрі чув сирени. До них рухався чоловік в чорних окулярах із собакою. Він пройшов повз них, не удостоївши їх поглядом, постукуючи по асфальту білим ціпком, як кастаньєтами.

— Стій тут, — велів Валентин, показуючи на знак "Парковка заборонена", до стовпа якого був прикріплений велосипед.

Харрі притулився до стовпа. Сорочка ставала липкою, біль у боці починав пульсувати. Ніж давив йому на куприк.

Він почув дзенькіт ключів і велосипедного замка. Звук сирен ставав дедалі гучнішим. А потім ніж зник. Але перш ніж Харрі встиг зреагувати і відскочити убік, його голову смикнули назад за допомогою чогось, обмотаного навколо його шиї. Харрі ударився потилицею об стовп, з очей його полетіли іскри, і він став хапати ротом повітря. Знову задзвеніли ключі, тиск на горло послабився, і Харрі машинально підняв руку і просунув два пальці між горлом і тим, що обвилося навколо шиї. Він зрозумів, що це. От дідько!

Валентин проїхав повз нього на велосипеді. Начепив окуляри, відсалютував йому, приставивши два пальці до шолома, і щосили натиснув на педалі.

Його спина з чорним рюкзаком зникала вдалині. Сирени не могли бути ближче, ніж за два квартали звідси. Повз Харрі проїхав велосипедист. Шолом, чорний рюкзак. Ще один. Без шолома, зате з чорним рюкзаком. І ще один. От сучий син! Здавалося, що сирени звучать у нього в голові. Харрі заплющив очі і згадав давньогрецький логічний парадокс про предмет, що наближається: ось він знаходиться на відстані в один кілометр, півкілометра, третину кілометра, чверть, і якщо правда, що числовий ряд нескінченний, то він ніколи не наблизиться до тебе впритул.

Розділ 32

— Значить, ти стояв, прикутий до стовпа звичайним велосипедним ланцюгом, обмотаним навколо шиї? — недовірливо запитав Бйорн Гольм.

— До бісового стовпа, що забороняє парковку, — підтвердив Харрі, дивлячись у порожню чашку з-під кави.

— Яка іронія… — промовила Катрина.

— Для того, щоб звільнити мене, довелося прислати патрульну машину із здоровенними кусачками.

Двері до Котельні прочинилися, і до приміщення увірвався розлючений Гуннар Хаген.

— Я щойно дізнався. Що відбувається?

— Усі патрульні машини, природно, шукають його в тому районі, — сказала Катрина. — Вони зупиняють і перевіряють кожного велосипедиста.

— Попри те, що він уже давно позбувся велосипеда і пересів або в таксі, або на громадський транспорт, — зауважив Харрі. — Про Валентина Єртсена багато що можна сказати, але він точно не ідіот.

Задиханий начальник відділу впав на стілець:

— Він залишив сліди?

Мовчання.

Хаген побачив обличчя з виразом осуду.

— Що таке?

Харрі кашлянув:

— Ти сів на стілець Беати Льонн.

— Справді? — Хаген підхопився.

— Він утік, кинувши свою тренувальну куртку, — відповів Харрі. — Бйорн відвіз її криміналістам.

— Піт, волосся, усе таке, — сказав Бйорн. — Гадаю, нам протягом доби або двох підтвердять, що Пол Ставнес і Валентин Єртсен — одна особа.

— У куртці ще щось було? — запитав Хаген.

— Ні гаманця, ні телефону, ні блокнота, ні щоденника з розкладом запланованих убивств, — відповів Харрі. — Тільки оце.

Хаген автоматично узяв те, що простягав йому Харрі, і став розглядати. Маленький запечатаний пакетик із набором з трьох ватних паличок, усі три на місці.

— Навіщо йому це?

— Убити кого-небудь… — глузливо припустив Харрі.

— Це щоб вуха чистити, — насупився Бйорн Гольм. — А насправді щоб чухати у вусі, так? Шкіра подразнюється, ми починаємо чесати ще сильніше, вихід сірки збільшується, і тут нам негайно потрібна ватна паличка. Героїн для вух, ось що це таке.

— Або для косметики, — припустив Харрі.

— Он як? — здивувався Хаген, вивчаючи пакетик. — Ти хочеш сказати, що він… фарбується?

— Ну, він маскується. Він уже зробив пластичну операцію. Столе, ти довше за всіх спостерігав його зблизька.

— Я про це не думав, але, можливо, ти й маєш рацію.

— Для того, щоб добитися певних одмінностей, досить трохи туші й олівця, — зауважила Катрина.

— Ну, годі, — махнув рукою Хаген. — У нас є що-небудь на Пола Ставнеса?

— Небагато, — відповіла Катрина. — У реєстрі населення Норвегії жодного Пола Ставнеса з датою народження, яку він повідомив Еуне, не значиться. Двох інших людей із цим ім'ям вже перевірила місцева поліція, це не він. А літня пара, що проживає за залишеною ним адресою, ніколи не чула ні про Пола Ставнеса, ні про Валентина Єртсена.

— Ми зазвичай не перевіряємо даних, що надають пацієнти, — додав винувато Еуне. — Він розплачувався після кожного сеансу.

— Готель, — швидко мовив Харрі. — Пансіонат, госпіс. В усіх тепер є списки мешканців в електронному вигляді.

— Перевірю, — відгукнулася Катрина, крутнулася на стільці і заклацала клавіатурою свого комп’ютера.

— Хіба такі речі можна знайти в Мережі? — запитав Хаген зі скепсисом у голосі.

— Ні, — відповів Харрі. — Але Катрина користується деякими пошуковими системами. Дехто точно хотів би, щоб їх не існувало.

— Он як? Це ж чому?

— Бо в них є доступ до рівня кодування, при якому навіть найкращі у світі фаєрволи не допоможуть, — відповів Бйорн Гольм, заглядаючи через плече Катрини.

У кабінеті лунали звуки швидких клацань клавіш, схожих на шелестіння лап таргана, що біжить по скляному столу.

— Як таке можливе? — поцікавився Хаген.

— У фаєрволах використовується той самий рівень кодування, — відповів Бйорн. — Пошуковці — самі фаєрволи.

— Кепська справа, — сказала Катрина. — Ніде немає ніякого Пола Ставнеса.

— Але повинен же він десь жити! — вигукнув Хаген. — Якщо він знімає житло під ім’ям Пол Ставнес, це ж можна встановити?

— Сумніваюся, що він звичайний