Читати книгу - "Наречені на свята, Лана Кохана"

Розділ 19. Різдвяна ніч

Я чула, як Тиміш човгає за мною назирці. Не збиралася від нього тікати — лише вигравала час. Мені потрібні були морок, мороз і самота хоч на кілька хвилин, щоби прийти до тями.

— То ти одружуєшся, — зрештою заговорила я, спинившись на тому місці, де ми дивилися на зорі в перший день приїзду в Ясіні.

Цього разу вже зорі дивилися на нас: вони захоплено поблискували, передчуваючи драму.

Я обернулася до Тимоша: він розвів руками з виразом прикрого безсилля на лиці.

— Я мушу.

— Розумію, — кивнула я.

Хоча не розуміла. Відтак похитала головою:

— Чому? Я гадала… у нас виходить. У нас могло би вийти. Залишалося геть трішки.

— Це складніше, ніж здається.

— Ти повторюєшся, Горчуку, — нервово хихикнула я. — І, певно, недооцінюєш мої когнітивні навички, якщо навіть не намагаєшся пояснити.

Він зітхнув.

Я обійняла себе руками. Дарма не взяла куртки: вовняна нитка не робила жакет достатньо теплим — що вже казати про колготки в двісті ден.

Тиміш підійшов до мене, на ходу знімаючи сердак.

— Я не хочу, щоб ти змерз, — відступила я.

— А я не хочу, щоб змерзла ти, — окутав мене темним сукном Тиміш.

Від холоду починали стукотіти зуби, тож удруге відмовлятись я не стала. Натомість перекрутила одежину так, щоби вкритися нею могли обидва, і притулилася до Тимоша. Пара з його рота утворювала спільну хмаринку з моєю.

— Ти жалкуєш про милування на горищі? — запитала я пошепки.

— Анітрохи… Ти?

— Ні. Чи… може… — Я хитнула головою. — Ти більше не хочеш бути зі мною?

— Хочу, — Тиміш стис мою долоню. — Більше, ніж будь-що на світі, повір.

Край сердака ковзнув по моїй спині, тож я вивільнила руку, щоб притримати сукно.

— Складно вірити, коли ти погоджуєшся одружитися з іншою.

— Лізо…

— І це попри все, що я робила, як я старалася… Знаю, у тебе, певно, є причини чинити так. Твій батько… він щось має на тебе, еге ж?

Тиміш підібгав губи.

— Добре. Добре, — похнюпила голову я. — Тоді… просто скажи мені… це хоч колись було реальним?

Ми знову зустрілись очима.

— Ти вірив у наш задум хоча б день?

Його брови смикнулися догори:

— Авжеж вірив.

— Тоді чому перестав? І не кажи, що це складно, — виставила палець я, — інакше заберу весь сердак собі.

Тиміш заплющив очі, глибоко вдихнув.

— Тимоше, я тебе не розумію, — знизала плечима я. — Справді хочу зрозуміти, але…

— Якщо я не одружуся з Анею, батько пошлюбить Злату з її братом, — перебив мене він, і запала тиша.

Один вітер свистів, витанцьовуючи поміж дерев.

— З Дмитром? — мій голос осип.

Тиміш гучно глитнув.

— Коли ми їхали сюди, я мав надію, що батько бреше про пару для Злати. Мені здавалося малоймовірним, що у когось знайдеться аж двоє дітей на видання й цьому комусь буде абсолютно байдуже, куди їх притулити.

Дійсно, самі ж ми таких батьків не знаємо. І їхнє прізвище аж ніяк не починається на «Гор» і не закінчується на «чук».

— Принаймні, був сенс спробувати перетягнути маму на свій бік. І перші кілька днів усе йшло навдивовижу добре. Я навіть повірив, що це спрацює… А тоді Захар сказав, що Ікс — це Аня.

— І ти знав, що у неї є неодружений брат?

— Тільки що цей брат існує. Аня згадувала його раз чи два. Коли пізніше ми зустрілися в Буковелі, вона сказала, що для нього шлюб — це умова отримання дідового спадку.

— Спадку? — тупо перепитала я.

— Гадки не маю, чому всі так схиблені на шлюбуванні, — похитав головою Тиміш. — Але погодься, моє одруження з Анею та Златине з Дмитром — це геть різні речі.

Мені зашкребло в грудях.

— Але де гарантії, що твій батько не пошлюбить Злату наступною? Якщо Аніному братові все ще потрібна буде дружина, а ти своєю згодою остаточно унормуєш подібні союзи, то… що його зупинить?

— Він дав мені слово.

— І воно важить?

— Це наш єдиний варіант.

— А що Ольга? Я так розумію, вона більше зацікавлена в Златі як у невістці, хіба ні?

Це пояснювало б її спокій щодо сцени, яка розгорнулася за столом.

— Навряд чи знайти підставну дружину — така вже непосильна задача, — не погодився Тиміш.

— Але й Ані більше в пригоді став би лікар чи тілоохоронець, а не ти. Без образ.

— Це якби Ольга дійсно переймалася добробутом доньки.