Читати книгу - "Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка"

Цікаво, де Ед? Пішов чи залишився? Простирадло ще зберігало тепло його тіла.

Минула ніч виявилася чудовою. Неймовірною настільки, що Віка ледь вірила, що це сталося. Вона навряд чи колись її забуде. Хіба що замінить у пам'яті ще одну — кращу. Хоча в те, що все може бути ще прекраснішим, вірилося важко.

Та ще й цей поцілунок на межі забуття. Чи це сталося уві сні? Може, його зовсім не було?

Віка відмовлялася вірити в те, що найдорожчий, вистражданий, найніжніший поцілунок у житті їй наснився. Ед торкався її так, ніби вона, Віка, найдорожча йому істота. Але якщо це лише сон, ілюзія, мрія?

Вікторія підхопилася з ліжка й побігла до туалету.

Ед не втік. Він чекав її на кухні, хрускаючи крекерами та гортаючи вчорашню газету. Здається, вчора вона бачила друковані аркуші в його руках, коли Ед чекав на неї у під'їзді.

Вікторія сіла навпроти, потягнулася за крекером.

— Вчора я сказала, що… ну, загалом… — вона не знала, як Ед сприйняв її освідчення, і турбувалася з цього приводу. — Тобі не обов'язково сприймати це серйозно. — З такими темпами він може вирішити, що вона збрехала. — Ти нічого такого не подумай, я сказала правду. Але тебе це ні до чого не зобов'язує. Якщо тобі неприємні мої зізнання.

Ед підійняв очі.

— Поки що я не зможу до тебе переїхати.

Віка підвелася й попрямувала до плити. Помацала чайник і вирішила, що краще вип'є чай, ніж каву. Десь у шафці вона бачила чайні пакетики.

— Я й не розраховувала.

Ще одна брехня. Але навіть після минулої ночі вона не могла виявити слабкість і благати.

— Хазяйка квартири хворіє. Мені потрібно доглядати за квартирою… і нею.

Так ось чому він опинився в лікарні.

На душі полегшало, і Віка повернулася до столу в іншому гуморі.

— Звичайно, я розумію, — разом із настроєм прийшла сміливість. — Розкажи мені про свою сім'ю.

Вона розуміла, що ризикує, що Ед не любить розпитування, але дуже хотіла знати. Хоч трішки. Потішиться навіть малому.

Ед відставив газету й відкинувся на спинку стільця.

— Особливо немає чого розповідати.

Віка зробила ще одну спробу. Вона не мала права відступати, якщо збиралася йти з ним по життю.

— Ти казав, що твоя мати народила шість разів. Де вона тепер?

— У мене є брат та чотири сестри. А мати... Її нема. Вона померла, народжуючи шосту дитину.

— О Боже! Пробач, я не знала.

— Ти й не могла знати. Я тоді відбував термін.

Все виявилося значно гіршим, ніж вона думала.

— Де… Твої брати та сестри… Де вони?

— Одна сестра одружена. Сподіваюся, вдало. Вона не спілкується зі мною. Чоловік заборонив. Інші діти ще у дитбудинку. Я не міг доглядати за ними. Та й зараз мені їх навряд чи довірять.

Ноги самі понесли її до Еда. Вона обійняла його, притулилася до спини.

— Мені дуже шкода.

Вона вперше відчувала таке. Можливо, вагітність зробила її чутливішою?

Ед не обернувся, але й не відсторонився.

— Я приходитиму пізно ввечері, якщо не підвернеться відповідний заробіток.

Вона, як і раніше, не знала, які думки витають у голові цього чоловіка. Можливо, ніколи й не пізнає. Однак він турбується про неї, і лише це важливо.

Вчора мало не відбулося непоправне. Ед, швидше за все, залишив би її після аборту, і вона втратила б єдиного чоловіка, який для неї щось означає. Багато що означає. Віка вирішила, що зробить все можливе та неможливе, щоб утримати його поряд. Ніщо більше не зможе їх розлучити. І ніхто.