Читати книгу - "Як завоювати сніжну відьму. Академія Торенвес, Марго Вольська"

Я всміхнулась. Те, що пропозиція втекти прийшлась Есмонду до душі, радувало мене, мов маленьку дитину. Та й взагалі, чомусь дуже хотілось саме зараз побути з ним наодинці. Бабусині слова якось надихнули мене та змусили нарешті відкинути свої сумніви.

Згадалась історія знайомства тата і мами. Мама неодноразово розповідала, що вони тоді не думали ані про правила пристойності, ані про схвалення оточуючих, закохались один в одного настільки сильно, що геть забули про здоровий глузд.

Мені завжди хотілось відчути щось подібне. Я не знала, чи матиму змогу справді наповнити своє серце тією ж любов’ю, що була у батьків…

Потім розчарувалась в їх стосунках, забула про ту свою давню дитячу мрію, тим паче, мені доводилось розбиратись з власним даром. Але зараз згадала знов, адже у мене був час трошки розібратись в собі, поки лежала в палаті та пила одне зілля за іншим.

…Аби лікар не переживав про моє зникнення, я справді залишила йому записку, швидко черкнувши потрібні слова на листку чистого паперу. Есмонд закріпив його в повітрі та повісив невелике заклинання-сповіщення, аби цілитель Хем не зміг пройти повз повідомлення, не помітивши його. На цьому ми прийшли до висновку, що зробили все, що мусили, аби його попередити.

Я роззирнулась та поцікавилась:

– І що мені вдягнути?

– Ну, – Есмонд, здається, й сам зараз задавався цим питанням. – Ми ж не будемо тікати через вікно, підемо через підпростір порталом.

– Наслідиш демонічною магією?

– Я не ідіот та не профан, умію прибирати сліди так, що їх ніхто більше не розгледить, – підморгнув мені Есмонд. – Хоча насправді не бачу причин приховувати свою особу. Отже, залишається питання, чи збираєшся ти красти з лікарні ковдру.

– Тобто?..

– Ну, ти ж зараз в сорочці, – пояснив мені терпляче Есмонд. – Готова, що я візьму тебе на руки ось так, лише в ній? Чи загорнешся в ковдру?

Якщо чесно, це питання застало мене зненацька. Бути в настільки відкритому одязі перед чоловіком? Це трошки лякало. Я до подібного не звикла. З іншого боку, я зараз взагалі потрохи втрачала голову та збиралась піти на те, чого раніше ніколи б собі не дозволила.

Зблизитись з Есмондом, довіритись йому…

Мама ж колись повірила татові і не прогадала. Хай вона не розповідала деталей, але я вже розуміла, що у них все закрутилось не так, як вважалось правильним. Це були значно більш… Дикі почуття, принаймні, за маминими словами.

Чому мені не можна?

– Знаєш, – промовила я повільно, лишаючи собі можливість в останній момент звернути в інший бік та сказати не ті слова, – я… Вважаю, що це погано – красти державне майно. Тож ми ковдру чіпати не будемо. Крім того, ти ж мені свій хвіст довірив? Тож, думаю, не станеться біди, якщо ти побачиш мене в тонкій сорочці, так?

– Не трапиться, – хрипко пообіцяв Есмонд.

Я відкинула ковдру вбік і встала. Демон окинув мене поглядом і гмикнув.

– Взагалі-то я розраховував на шовк.

Бавовняна сорочка не просвічувалась та висіла на мені, мов той балахон, геть не окреслюючи вигини фігури, тож, зрештою, рівень відвертості між нами не так і зріс. Та й він вже бачив мене в ліжку в значно звабливішому вигляді.

– Нема у мене шовку, це ж лікарня, – знизала плечима я. – Не капризуй. Нам треба втекти від Хема раніше, ніж він нас тут застане.

– Твоя правда, – кивнув Есмонд, підхоплюючи мене на руки. – Тримайся міцніше, Мелісо. Перехід буде швидким.

Демон не збрехав. Він зробив крок, і світ довкола нас зарябів, полетів з такою швидкістю, що у мене не було шансів роздивитись, що ж відбувається. Ми летіли крізь простір і час, забувши про будь-які межі можливого.

Здається, я й моргнути не встигла, як все знов нормалізувалось, і ми опинились в знайомих стінах. Це була моя спальня, я впізнала її одразу.

Тут нічого не змінилось за час моєї відсутності, навіть повітря лишалось свіжим. Есмонд явно провів вологе прибирання, аби зустрічати мене вдома в чистоті та затишку.

Я вдихнула на повні груди і не змогла стримати посмішку.

– Все-таки правду кажуть, вдома краще.

– А для тебе це дім?

Я задумалась. Раніше не сказала б такого, бо, попри те, що жила у Есмонда, все одно підсвідомо вважала, що одного разу муситиму повернутись до батьків, бо саме там мені місце.

Сьогодні ж щось явно змінилось. Важко сказати, що конкретно, але я ніби прийняла новий етап свого життя і оцінила всі його переваги.

– Так, – зрештою рішуче кивнула я, вирішивши і в цьому дослухатись бабусиної поради і бути щирою від початку і до кінця. – Спочатку я дуже цьому пручалась, Есмонде, і, можливо, зрідка була надто різкою, говорила тобі багато неприємних речей…

– Нормально, – хитнув головою я. – Знаєш, я теж не найприємніший співрозмовник. Буваю дуже різким.

– Вибору нема. Студенти інакше не слухатимуться.

– Насправді я не можу сказати, що викладання – це прямо те, чому я б хотів присвятити все своє життя, – заперечив він. – Просто, знаєш, мені вистачило випробувань, в яких довелось доводити, що я можу насправді. І в тих випробуваннях характер стає дуже жорстким. Життя викувало мене таким, яким я є. Але це не означає, що я не прагну змінитись, стати кращим.