Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

Умирущим народом називали твій народ, мій Дон Кіхоте, але люди, які п’яніють від скороминущого тріумфу, забувають, що фортуна робить більше обертів, аніж земля; і те саме, через що ми не дуже придатні для того типу цивілізації, який панує у світі сьогодні, робить нас більш придатними для цивілізації завтрашньої. Світ робить багато обертів, але фортуна — більше.

Хай там як, а ми повинні прагнути до вічності й слави не тільки в нинішні, а й у прийдешні віки; не може вижити як народ той народ, чиї пастухи, чия совість, не мають уявлення про свою історичну місію, про ідеал, який вони хотіли б реалізувати на землі. Ці пастухи повинні прагнути до слави, пасучи свою отару та співаючи, і, здобувши славу, виконати своє призначення. Хіба вічна й нескінченна Совість не має вічної ідеї про народ, мій Дон Кіхоте? Хіба не існує небесна Іспанія, і земна Іспанія є лише її копією та віддзеркаленням у вбогі часи існування людства? Хіба не існує душа Іспанії, так само безсмертна, як і душа кожного з її дітей?

Перетнувши океан на тендітних каравелах, наші предки відкрили Новий світ, який спав під тоді невідомими нам зірками. А чи не існує новий світ духу, який Бог дозволить нам відкрити, коли ми наважимося, як герої Камоенса, вийти в «моря, по яких ми ніколи раніше не плавали», на духовних каравелах, виготовлених із дерева, яке росте в лісах нашої країни?

У моїй країні басків розповідають, що діди моїх дідів, хоробрі рибалки моєї Біскайської затоки, колись гналися за китом до самого Ньюфаундленда ще за кілька століть до того, як Колумб постукав у двері францисканського монастиря Рабіда[134], який потім надавав йому всіляку підтримку в організації його експедицій. Про це гордо сказано на гербі біскайського міста Лекейсіо: Reges debellavit, horrenda cete subiecit, térra marique potens, Lequeitio[135]. Отож, як розповідають, полюючи на грізних китів, китобої мого народу добиралися до тоді невідомих берегів далекої Америки. І розповідають навіть більше, бо існує легенда, що був один басконський моряк, якого звали Андіалоца, тобто Великий Соромливець, який перший розповів Колумбові про Новий світ, бо, певно, сам був надто сором’язливим, аби відкрити його. Він боявся слави. Чи не варто вбачати в цьому пророчу істину? Бо якщо добрий Андіалоца, мій співвітчизник, утратить свою природжену сором’язливість, то чи не маємо ми всі підстави чекати, що скоро з’явиться Колумб, який відкриє Новий Дух Іспанії?

Чи існує іспанська філософія? Атож, існує, це філософія Дон Кіхота. І було б добре, якби наш Кабальєро Віри, Кабальєро нашої Віри, поставив свого списа в кóзла, а Росинанта відвів до стайні, повісив свого меча і, перетворившись на пастуха Кіхотіса, узяв твердою рукою пастуший ціпок, узяв зі собою сопілку й у затінку розлогих дубів, обвішаних щедрими жолудями, поки його вівці спочиватимуть із замислено опущеними головами, проспівав, натхнений образом Дульсінеї, своє бачення світу й життя, щоби здобути собі, співаючи, вічну відомість і славу. І то було б не просто його бачення світу, а бачення того, як можна його поліпшити. І він не просто здобув би славу, а вказав би її нам як напрямок і мету життя.

Той Нуналварес, про якого пише поет[136], так сказав нам про славу:

Велика слава цього світу нікчемного

Сурмить гучно, але там вона не літає,

Де ширяє, співаючи, пташка під синню надземною.

Але не надто довіряйте таким критичним голосам, бо слава таки літає, літає десь поза світом, а ще вище літає пісня любові й істини.

Можливо, під ударами відлуння цієї пісні попáдають переможеними велетні, які прикидалися вітряками, і полагідніють каторжники, і Роке Ґінарт розпустить своїх розбійників, і заніміють каноніки та поважні священнослужителі, і стражники визнають, що мідниці для гоління в руках мандрівного рицаря чудодійно перетворюються на шоломи, і майстри Педро перестануть морочити людям голови своїми вертепними виставами, і надра печери Монтесіноса відкриють нам свої таємниці, і будуть залагоджені всі кривди, і повсюди буде поновлено справедливість, і повернуть собі дівочість усі повії, і для нас настане Царство Боже, і повернеться той золотий вік, про який Дон Кіхот так довго розбалакував перед козопасами.

Треба, поки ти пасеш вівці, вражати зло «осяйним, наче блискавка, списом» або, точніше кажучи, вражати світ списом осяйної істини, під музику пасторальної сопілки, осяйним списом святого слова, спроможним творити чудеса. Треба позичити в Аполлона віршів, а в любові — концептів. І насамперед концептів любові.

Чи існує іспанська філософія, мій Дон Кіхоте? Атож, вона існує, це твоя філософія, філософія Дульсінеї, філософія невмирання, філософія віри, філософія творення істини. І такої філософії не можна ні навчитися на кафедрах, ані прийти до неї шляхом індуктивної чи дедуктивної логіки, ані знайти її в силогізмах чи лабораторіях, така філософія добувається лише з серця.

Ти думав, мій Дон Кіхоте, про те, щоби стати пастухом Кіхотісом і щоб любов навчила тебе мислити. Усі концепти життя, усі вічні концепти витікають із любові. Альдонса, мій пастуше Кіхотісе, Альдонса завжди є джерелом мудрості. Крізь неї, крізь свою Альдонсу, крізь свою жінку, ти дивишся на Всесвіт.

Чи не бачиш ти в цьому народі, який наближається до Бога, з кожним днем усе ліпше ідеал жінки, жінки в її найвищому виявленні, Святої Діви — Матері Божої? Чи не бачиш ти, як твій народ усе більше поклоняється цьому культові, майже забуваючи про культ Сина? Чи ти не бачиш, як він підносить його все вище й вище, ставлячи його майже поруч із культом самого Отця, роблячи його Йому рівним, увівши його до Трійці, можна сказати, перетворивши її на Четвірність, і хіба вони не ототожнили її вже з Духом, як ото Сина ототожнили зі Словом? І хіба її не проголосили Співспасителькою? Про що тут ідеться?

Концепція Бога, яку передала нам традиція, була вже не антропоморфною, а андрогінною; тобто ми уявляємо собі Бога не як людину — homo, — а як людину чоловічої статі — vir[137]. Бог був і є в наших умах чоловіком. Він судить та осуджує людей як чоловік, а не як людська особа, що перебуває поза статтю. Він судить їх як Батько, як