Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

Ферро наморщила носа. Брати гурків живцем їй було не до смаку.

— Побачимо.

Вона знову повернулася до обрію й доволі скоро почула, як Валлимір шепоче накази декому зі своїх людей. Решта розбіг­лись іншими будівлями й поховались. Дивне збіговисько вояків-недобитків. Кілька ветеранів, але більшість — іще молодші й малодушніші, ніж сам Валлимір. Ферро вже не вперше пошкодувала, що з ними немає Дев’ятипалого. Його можна любити, можна не любити, та годі заперечити: він своє діло знає. З ним Ферро знала, що отримає. Гарний досвід або ж — іноді — убивчу лють. І те, і те придалося б.

Однак Дев’ятипалого там не було.

Тож Ферро стояла сама в широкому вікні дзвіниці й насуп­лено дивилася за широкі поля Міддерланду, споглядаючи, як наближаються вершники. Дюжина гуркських розвідників, які їхали клусом, розосередившись по стежці. Рухливі цятки на блідій смузі між клаптями темної землі.

Проминувши перший дерев’яний сарайчик, вони сповільнились і розійшлись. У великому гуркському війську бували вояки з усієї імперії, бійці з десятків різних завойованих провінцій. Ці дванадцятеро розвідників були кадирцями, судячи з видовжених облич і вузьких очей; вони мали сакви з візерунчастої тканини й були легко озброєні луками та списами. Вбити їх — це не бозна-яка помста, але все-таки помста. Вона тимчасово заповнить порожнечу. Порожнечу, яка існувала аж надто довго.

Один із них здригнувся: з чахлого деревця знялася ворона. Ферро затамувала подих, не сумніваючись, що саме цієї миті Валлимір чи хтось із його недолугих біляків перечепиться через когось іншого. Однак вершники вийшли на сільську площу в цілковитій тиші. Їхній ватажок тримав одну руку в повітрі, наказуючи діяти обережно. Він поглянув угору, просто на Ферро, та не побачив нічого. Нахабні дурні. Бачать лише те, що хочуть бачити. Село, з якого повтікали всі, розчавлені страхом перед незрівнянним військом імператора. Ферро міцно стиснула лук. Вони ще дізнаються.

Вона їх провчить.

Ватажок тримав у руках квадратний аркуш м’якого паперу й дивився на нього, як на послання незрозумілою йому мовою. Можливо, то була мапа. Один із його бійців зупинив коня і плавно зліз із сідла, взяв повід і повів коня до замшілого корита. Ще двоє розслабилися, не злазячи з коней, розмовляли й усміхалися на весь рот, ворушили руками, жартували. Четвертий чистив нігті ножем. Іще один поволі об’їхав площу скраю, хилячись у сідлі й заглядаючи у вікна хат. Шукав можливості щось украсти. Один із жартунів вибухнув глибоким сміхом.

А тоді десь у будівлях двічі плеснули в долоні — різко, лунко.

Розвідник біля корита саме наповнював флягу, але тут йому в груди вгрузла стріла Ферро. Фляга випала в нього з руки, і з її горла вилилися блискучі краплі. У вікнах заторохтіли арбалети. Розвідники заволали й витріщились. Один кінь заточився вбік і впав, захвицавши копитами і здійнявши куряву. Під ним кричав розчавлений вершник.

Вояки Союзу з криками та списами напоготові висипали з будівель. Один із вершників уже наполовину витягнув меч, але тут його проштрикнула стріла з арбалета, і він безвільно випав із сідла. Друга стріла Ферро влучила іншому у спину. Той, який колупався під нігтями, гепнувся з коня й незграбно підвівся — саме вчасно, щоб побачити, як на нього йде зі списом вояк Союзу. Він кинув ножа й підняв руки — запізно, все одно його прохромили. Він упав. Із його спини стирчало закривавлене вістря списа.

Двоє вершників дременули туди, звідки прийшли. Ферро прицілилася в одного, та коли вони дісталися вузького завулка, через його прогалину туго натягнули мотузку. Обидва випали з сідел, потягнувши за собою й вояка Союзу з будівлі; той зарепетував і проскакав кілька кроків за ними долілиць. Його руку міцно обвивала мотузка. Стріла Ферро влучила між лопаток одному з розвідників, який намагався підвестися з пилу. Другий ступив кілька хистких кроків, а тоді вояк Союзу вдарив його мечем по голові, мало не відрубавши потилицю.

Із усієї дюжини втік із села лише ватажок. Він пришпорив коня, поїхавши до вузької огорожі між двома будівлями, й перескочив її, стукнувши копитами по верхній перекладині. Почвалував жорсткою стернею на прибраному полі, низько припавши до сідла й різко б’ючи коня п’ятами по боках.

Ферро поволі, без поспіху націлилася, відчуваючи, як її лице розтягується в усмішці. За якусь мить вона оцінила його позу в сідлі, швидкість коня, висоту вежі, відчула вітер на обличчі, вагу стріли, натяг деревини, болючий дотик тятиви до губ. Провела поглядом стрілу, коли та полетіла, закрутившись, чорною тріскою на тлі сірого неба, а кінь нісся вперед, їй назустріч.

Іноді Бог буває щедрим.

Ватажок вигнув спину й, вивалившись із сідла, покотився по запилюженій землі; довкола нього здіймалися в повітря часточки землі та зрізані стеблини. За мить до вух Ферро долетів його зболений крик. Її зуби оголилися ще більше.

— Ха!

Вона перекинула лук через плече, плавно спустилася з драбини, вискочила в заднє вікно й помчала полем. Її чоботи глухо гупали по м’якому ґрунту між купками стерні, а рука міцніше взялася за руків’я меча.

Чолов’яга скавчав на землі, намагаючись підповзти до коня. Почувши за спиною швидкі кроки Ферро, зачепився у відчаї одним пальцем за стремено, але, спробувавши підвестися, вереснув і впав назад. Коли вона підбігла і її клинок із шипінням вийшов із дерев’яних піхов, чоловік лежав на боці. Повернув очі, знавіснілі від болю та страху, в її бік.

Обличчя смагляве, як у неї самої.

Нічим не примітне обличчя сорокарічного чоловіка з ріденькою борідкою, блідою родимкою на одній щоці, шаром пилу на другій і краплинами блискучого поту на лобі. Ферро стояла над ним, а на лезі її вигнутого меча виблискувало сонце.

— Назви мені причину цього не робити, — несподівано для самої себе мовила вона.

Дивно, що вона таке сказала — ще й не кому-небудь, а воякові армії імператора. Серед спеки й пилюги Безплідних Земель Канти вона не відзначалася схильністю давати людям другий шанс. Можливо, далеко на мокрому та зруйнованому заході світу в ній щось змінилося.

Чоловік якусь мить дивився вгору. Губи в нього тремтіли.

— Я… — прохрипів він, — …мої доньки! У мене двоє доньок. Я молюся за те, щоб побачити їх заміжніми…

Ферро нахмурилася. Не треба було дозволяти йому заговорити. Батько, з доньками. Вона й сама колись мала батька, була донькою. Цей чоловік не заподіяв їй шкоди. Він був гурком не більше, ніж вона. Він, найпевніше, не сам захотів битись і мав змогу чинити лише так, як накаже могутній Утман-ул-Дошт.

— Я піду… Богом клянуся… Повернуся до дружини й доньок…

Стріла влучила йому трохи нижче плеча і пройшла навиліт, а коли він упав на землю, обламалася. Ферро бачила в нього під пахвою зламане древко. Судячи з того, як чоловік розмовляв, легень стріла не зачепила. Вона його не вб’є. Принаймні не відразу. Ферро може посадити його на коня, і він поїде, діставши змогу вижити.

Розвідник підняв тремтливу руку. На його довгому великому пальці виднілося трохи крові.

— Будь ласка… це не моя війна, я…

Меч залишив у нього на обличчі глибоку рану, прохромивши рота й розітнувши нижню щелепу. Розвідник застогнав крізь зуби. Наступний удар наполовину відтяв йому голову. Чоловік перекотився, хапаючись за стерню, що зосталася після жнив, а його темна