Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Княжна замовкла, а Довбуш відчував, що відлітає від неї напрочуд легко, наче ті метелики. От ніби й голова близько, ніби й гріють слова, а прозорі очі дивляться надто далеко від нього. Чи холодні?

Він відповів:

– Викладіть мені це просто, як на стіл. Чого ви хочете? Аби я лукаво тримав за пазухою на зміну запасну долю, запасне щастя і якийсь інший, запасний стан? І, може, ще щось? Другу, запасну смерть? Усе це до нічого! Без постійної небезпеки, якщо я не буду мати всіх проти себе, не стоятиму на сторожі моя доля лусне, як пробитий міхур.

Княжна жваво підхопила:

– Насторожі, так, власне тому найясніший пан питав вас про море. Там він дасть вам неустанну не безпеку і можливість неустанно бути на сторожі. І для того дасть вам посаг, як синові: кораблі, артилерію, гроші. Усе для сторожі.

Довбуш відповів неохоче:

– На грошах чорт сидить, це точно. Кораблі тільки раз бачив уві сні, артилерії стільки, коли підпалив у Космачі схил, що відгонить ропою, і каміння з нього вибухали. Але знаю: і цьому чорт потурає. Якщо й подамся на моря, то сам, коли мені звідти задзвонять.

Очі княжни широко відкрилися, зовсім не холодні, а сумні-сумні. Смуток розширив їх так, ніби мав роздерти. З її уст вирвався шепіт, що проймав холодом. Зітхання з чорногірського яру, з тихим стогоном наприкінці.

– Довбуше, спалиш себе, марно згинеш, шкода тебе.

Довбуш, не дивлячись їй в очі, твердо рубонув:

– Не шкода! Я живу для того, щоб згинути, а не королювати. Ліс мене виховав, ліс мене поховає.

Очі його розгорілися, він говорив зі щораз більшим запалом:

– Сам не знаю, що це все означає, але знаю це напевно: ви особа, найгідніша на все королівство й на інші королівства. Гідність без пихи, золото, що не сліпить, дерево без тіні, черешня навесні, уся в білому, але ви не з цієї землі. Лишень, щоб милуватися, але аби з землі дивитися й очей не підводити. Коли я вас побачив, щось мною кинуло: це жінка, захопити, розпалити і позбавити тої сили! І якщо за щось я заслуговую на ката, то за це. Так, топором розтрощити кожну руку і кожне жадання, що сміє до вас доторкнутися. Мою руку першою. І за це мене пробачте. Але я завжди хочу мати вас перед очима, робити за вами кроки, переймати кожен ваш рух, як ото наслідують діти. Ваш рід, хоч і великий, не засліпив мене. Високий він тільки тому, що вас породив. В очах Бога будь-який рід є малим – і в моїх теж. А ви – то сонце, що собою гріє, і сповнений ніжності місяць. Нехай за вас і родові вашому буде честь. Куди ступлю я, куди ступите ви, слава вам. Амінь. Прощавайте.

Довбуш встав. Княжна попросила пошепки:

– Зачекайте ще, Довбуше, те, що ви маєте зробити, зробіть тільки для короля. Рятуйте його великий задум, його велику справу. Ви кинете великий клич, і встануть тисячі.

– Для короля все що завгодно. Це мій отець у трійці. Перший раз появився мені той сухенький сивий із Марківки, другий – старенький віщун, мов тінь, а тепер король-сонце. До смерті мій. Але що ж можу я, якийсь підмінений бісицею, тобто усиновлений панами, інший, якийсь не я? Сила вивітриться, буду як тельбух.

– Ти будеш більше, ніж просто «я». Ні злість, ні гнів не будуть мати доступу до тебе, лише чистий жар. Вогонь, гідний Довбуша. І тільки тоді зможеш стати перед світом.

Довбуша брало нетерпіння:

– Перед яким це світом, перед містами чи лісами? Облиште, князівно. Сьогодні день самих лише чудес, дозвольте, залишимо його таким. Ви жінка, і така, якою ви є, найбільше чудо. За вас оддайте низький уклін моєму королеві й вашому братові.

Довбуш поспішно зник у лісі, наче торкнутий стрілою олень, що шукає винного джерела під скелею.

З цієї сторони тексту ніхто не сумнівався, що король хотів, щоб було найкраще, бо цього Бог через нього хотів. Сонячна королівська ласка все ж ризикнула одним: кинути тінь на добру славу князівни з очима, які взагалі не були холодними і які залишилися сам на сам з опришком і з ватажком, та ще й таким, у якого жінки впивалися, мов бджоли в медоносний будяк. Король узагалі не пильнував їх та й не віддав наказу пильнувати. Знав напевно, кому довіряти, бо прозорлива довіра – то найвища королівська чеснота. Зате Бог пильнував, щоби, хоч історія поточилася людським шляхом, дорогою втрат і змагань, за цю довіру жодна плямка не впала ні на честь чорногірського ватажка, ні князівни з роду, який для того повен суперечностей, щоби служити діянням Божим. Очі її, покликані завернути долю, долі не стримали, але роз’яснили її з правої сторони тексту. І з лівої теж.

Довбуш у замку

На слабкого плюють, його обпльовують, запльовують, а потім ще й страх як сердяться, що він іще не цілком обпльований. А хто сильний, незламний, то хоч його розбійником називають, але поважають так чи інакше. Одні готові вбити – ату його, збирають ровти, посилають смоляків і чинять насильство, мстяться, як той князь із покутського Яблунова. Був собі десь воєводою в Новогрудку, але там був не надто запопадливий, а тут, у своїм домі, не хотів терпіти такого, як Довбуш. Розсилав універсали та прокльони проти Довбуша, що то «ватажко опришків, призвідник усілякого беззаконня і злочинів, змій, вигодуваний у горах за Прутом, який пожирає життя і субстанцію громадян». Рубайте, ловіть, рятуйте, бо кінець світу близько!

А другий пан, його молоденький племінник – навпаки. З панської щедрості, а найбільше з книжок, завдяки чужоземній науці, яка виписала чорним по білому, що людина є доброю, сама доброта, аби лиш багато тих книжок прочитала, – той заприятелював з Довбушем. А Довбуш? Чому б ні? Чи ж має бути менш великодушним, ніж якесь княжа? Ні! Покаже панові гонор і довіру, як той показав йому. Запросили князя на полювання в гори, хоча тамтешні ліси називалися княжими. І після того потоваришували. Разом полювали, гасали на конях полонинами, побратимували і розважалися. Врешті князь запросив Довбуша до замку у Станіславові, під самим боком смоляків, тих, що мали переслідувати опришків, і під боком секвестру, їхньої комендатури. Сестра князя почула про це. Замислилася, захотіла познайомитися з Довбушем. І відразу