Читати книгу - "Сатирикон-XXI (збірка)"

й уже добутого мало вистачити, щоб наситися на день наступний. Тож, дотягнувши другий труп до того куща, у якому вже лежав упольований попередньо, вона взялася до їжі. Шкіряні куртки були доволі жорсткими, але, порозривавши їх, ящірка дісталася до того, чого бажала, — найсолодшого м’ясива з усіх, їй відомих. Наївшись, уклалася спати, за вже випрацьованою звичкою, недалеко від здобичі. Біле нічне світило хилилося на захід, а схід уже поступово наливався багрянцем світанку. * * *

У граді запанувало якесь сум’яття. Городяни неохоче виходили до праці, на будівництві мосту більше було розмов, ніж роботи. Хтось нібито бачив Кирюху, який рано-вранці, блідий і змінений на виду, тримаючи під пахвою невідому сріблясто-скляну посудину, прямував додому, невидющими очима втупившись собі під ноги й бурмочучи щось на кшталт «янкинемаянкинема». Ще хтось чув, що в районі чи то Петрівки, чи Тарасашевченка смерди на світанку впіймали двох змилених, засідланих коней, які, вочевидь, належали гридням, що їх ото Азар’ян послав у верхів’я розвідати, що ж то таке страшне поїло рибалку Івашка з родиною. Кілька волфів ходило понад берегом, щось бурмочучи про якусь відплату неминучу й закочуючи очі під лоба. Навіть вічно відірвані мудриполітенівці на руїнах платформи, що вистромлялася з кручі, сиділи тихо, зрідка про щось перемовляючись. гридні й десятники теж не дуже вимахували гарапниками, для годиться час від часу лише покрикуючи на робочий люд. Десь одразу по обіді всім було дозволено розійтися по домівках, чого взагалі ніколи не траплялося: день літній, ще довгий, можна було б іще дамби кількадесят саженів насипати. Та ніхто не заперечував, усі слухняно зібралися й пішли в бік головної площі, дивуючися, що сьогодні й п’яничок-жлуктіїв не сікли показово біля монумента чоловікові довговолосому. Ніхто не кричав, не співав голосно. Ніхто ні до кого в гості не набивався, і в гори поскотинські молодь не подалася. Усі по домівках позачинялися, світла не запалюючи, і тихо розмовляли про незрозумілу загрозу, яка на град невідь-звідки насувалася. Чи ж Кнєзь із гриднями своїми здужає град відстояти? Одні казали, що неодмінно мусить здужати, що гридні Кнєзеві непереможні, відважні й сильні. Інші скептично кривилися, що, мовляв, гридні ті сильні тільки тоді, коли з коня гарапником якогось бідаку пішого шмагають, та й те воліють робити, коли по двоє-троє на одного. Але розмови такі вели тихо-тихесенько, аби вивідачі Кнєзеві чи й ті ж сусіди за стіною фанерною не почули та й не донесли Азар’янові чи пахолкам його. Борони нас усемогутній Фак і всеблагая Фака!..

Кирюха ж, зайшовши до будинку порожнього, не знаходив собі ні місця, ні спокою. Ні голоду не відчував він, ні втоми після переходу багатоденного. Без Янки пустка кімнати, яка ще зберігала легкий запах її терпкого тіла, була нестерпною, посилюючи біль тисячократно. Тож, залишивши кальян на вікні, фанерою забитому, вийшов він знову з будинку й безтямно пішов у бік гір поскотинських.

Десь там він сів на випаленій траві біля південного схилу Щекавиці й нарешті задрімав-забувся. Сон не сон, а якась мара навалилась, опанувала й тіло, і розум. Сонце повільно вершило свій шлях небосхилом. Світле синє небо величним куполом стояло над градом як останній доказ колишньої величі світу цього. І напівлежав під цим небом чоловік у безпам’ятстві, тамуючи горе своє невимовне.

* * *

«О горе, горе тобі, граде великий, над Рікою збудований! Прийшла, прийшла ящериця! З основи вод перегірклих, із лугів і лісів, сонцем перепалених, прийшла погибель твоя неминуча, невідворотна! Погрязнув-бо ти в розкоші й розпусті, городяни твої сраму не ймуть, брат на брата піднявся, бізнесу спільного не поділивши, сестра сестрі від заздрощів каверзи-інтриги вчиняє. Плаче-побивається Галя молодая над Рікою потьмянілою, скаламученою. Горе тобі, граде пропащий, кишло спокус і гріхів наймерзенніших! Заповіти батьків забуті, і могили їхні занехаяні, ковилою заростають цвинтарі й капища. Тож тепер заростеш увесь ковилою, бур’яном і осотом-травою, граде великий, над Рікою збудований! Згасли неони твоїх клубів нічних, твоїх казино розкішних, що пишнотою своєю з палацами королівськими суперничати могли. Потріскалась бруківка вулиць твоїх, так рівно-гладенько мощених, і тепер гриби-печериці крізь тріщини проростатимуть, і ні колесо воза чи карети, ані копито коня наїзницького не зламає їх, не потолочить! Тільки перекотиполе прокотиться інколи з мертвим шурхотом, від обрію до обрію, не знайшовши, за що зачепитися. Пропадуть, під землю западуть твої будинки багатоповерхові, ліпниною та колонами прикрашені, балконами-лоджіями заскленими, в простір небес задивлені. Згасне в них світло електричне, із шипінням піде вода з труб водогонів, засмердяться в туалетах унітази білокам’яні. Горе, горе тобі, граде пропащий! Прийшла, прийшла ящериця на погибель твою. Зуби її прегострі, лапи її кігтисті, хвіст її довгий, неначе батіг, у повітрі посвистує. Уся вона хижа, і голодна, і люта, і немилосердна. Панцир непробивний тіло її вкриває. Жалю-співчуття вона не відає, ненаситну утробу свою плоттю городян твоїх наповнюючи. Крик, і плач, і стогін, і скрегіт зубів стоїть понад Рікою великою. Ніхто не втече, не врятується, ніхто своєї долі страшної не уникне. Нема богів наших, які б за нас уступилися, розпростерли над нами десниці свої покровительські. Ніхто не відведе удару кігтя кривого й зуба гострого. Ніхто не прихистить беззахисного, не перев’яже пораненого, не відходить непритомного. О горе, горе тобі, граде величний! Віками стояв ти символом слави й могутності, та прийшла, прийшла й на тебе ящериця! А городяни твої, налякані та дезорієнтовані, не спроможні супроти неї оружно виступити, не спроможні силі силу протиставити! Отак і вигибатимуть поодинці чи малими групами, передсмертно роти свої в німому крику скрививши. І стоятимеш пусткою багато-багато літ по тому, тільки птахи та звірі кубла свої моститимуть на безлюдних руїнах твоїх. І заростатимуть деревами дикими вулиці й площі твої. Горе, горе тобі, граде великий, над Рікою збудований! прийшла, прийшла ящериця!!!»

Кирюха отямився. У роті було сухо, у голові дзвеніло. Сонце ще стояло в небі, та до обрію залишалося вже менше чверті його денного шляху. Недалеко, під уже трохи пожовклим кущем, закляк навколішках волф у довгому чорному шкіряному плащі, незважаючи на літню спеку, — це його замовляння вчувалося крізь марево сну. Кирюха підвівся, струсонув головою. Біль трохи ніби відступив, точніше — зробився тупим і відносно стерпним. Треба було жити далі.

Він підвівся, і разом із ним неподалік із колін підвівся волф. Він бачив Кирюху. Кирюха бачив його. Волф