Читати книгу - "Сатирикон-XXI (збірка)"

— Ось що записано в книгах старих про погибель цього міста! Ще перві люде залишили ці книги нам, нащадкам нерозумним, читати не здатним, зрозуміти не спроможним. Але збудуться книги старі, як і всі пророцтва збуваються!..

Знову постояв він мовчки перед Кирюхою, тільки важко, із присвистом, носом видихаючи, і далі мову завів:

— Тут, ось тут лежить вона… Я один, хто її бачив, хто її поховав. Вони всі за мною шукати кинулися, та тільки не знайдуть вони мене, бо я тут, побіч, нору маю. А вона тут, осьдечки, у кущах лежить. Ой та й гарна ж… Я, коли нікого нема, із нори своєї виходжу й творю свій обряд. Той, із очима страшними, жорстокими, за мною шукати послав своїх пахолків, а я, і не ховаючись, невидимим для них зостався. І вона тут, поруч, лежить… Ой та й гарна ж…

І далі таке щось бурмочучи, волф повернувся й зник у кущах, тільки шелеснуло гілля, шкрябнувши по жорсткій чорній шкірі плаща.

Кирюха, отямившись, кинувся слідом за ним — та ні в кущі, ні за кущем не було вже нікого, лише латка рудої, підсохлої, свіжої землі майнула під ногами. Ставши навколішки, він почав розгрібати її пальцями, обламуючи нігті об камінці, які часом траплялися між ком’яхами ґрунту. За третім-четвертим разом, відсипаючи набік пригорщу по пригорщі, Кирюха відчув зовсім неглибоко щось м’яке — тканину абощо. Це була Янчина світло-бузкова майка в квітах, уся просякла кривавими плямами, у які пов’їдалася земля, перетворивши їх на якісь невідомі квіти, химерні та бридкі за формою й кольором. Руки були скручені за спиною, тіло лежало трохи боком. Утім, не було воно покусаним-погризеним, а лише побитим до цілковитої знемоги.

Обличчя в засохлих саднах уже стягла маска конання: вилиці загострилися, шкіра на чолі потріскалася. Кирюха вирвав, виламав із уже підсохлої землі голову коханої, повернув до себе, і перше, що він побачив у вже неблискучих, укритих бляклою смертною поволокою зелених очах Янки, було тьмяне відображення гострого лику Азар’яна, його сивувата чуприна й повні ненависті примружені очі…

Ось де ти, кохана, бажана, жадана, єдина моя… Он як усохло тіло гнучке твоє, усе патиною тлінною вкрилося. Під очима синці в тебе, і всюди по тілу твоєму рани криваві, струпом посмертним загуслі-затвердлі. Здерев’яніли суглоби твої, і не розкриєш широко ти вже більше обіймів своїх палких мені назустріч. Живіт твій запалий напнувся пласкою западиною на вдиху чи на видиху незавершеному. Ноги твої, довгі, напівзігнуті, вже ніколи більше самі собою не розгорнуться, троянда твоя пелюстки свої пов’ялі назавжди між ними замкнула. Хіба що я — самими пальцями своїми, язиком і вустами — ніжно-обережно тлінну землю виберу, вилижу з кожної зморщечки, із кожної складочки тіла твого солодкого, після розлуки тривалої повернуся в тебе, долаючи тіла скляклого заціпеніння. Повернулася ж бо ти до мене з землі, із-під землі повернулася. Із глибини, із товщі землі на поверхню я тебе сам повернув, сам тебе наново сотворивши, — чом же незворушне тіло твоє? Чому не вдихають життя мої поцілунки в пересохлі вуста твої, чому так важко входити, наче ралом у землю суху, у заніміле й холодне лоно твоє? Невже ж таки справді не дано сотворити мені чудо в недосотвореному світі цьому? Невже навіки загрузнути-зав’язнути в підсохлому болоті, присохлою кіркою потрісканою вкритому?.. Невже ж мені не відчути, не побачити більше в мозку того спалаху біло-золотого, від якого судома солодка все тіло зводить та викручує? Не дано… Не дано… Не дано-о-о-о-о!..

Кирюха підвівся, випростався, не без труднощів застебнув приіржавілий зіпер на джинсах. Перепочивши кілька хвилин, підняв тіло Янки на руки, притис міцніше до грудей і повільно пішов у бік Подолу ґрунтовою дорогою, де-не-де всипаною битою цеглою.

Очамимря прокинулась аж надвечір наступного дня. Переспавши, почувалась обважнілою, тіло вимагало руху й нової поживи. Денна спека спадала, тіні довшали. Ящірка почухала боки об найближче дерево — прилипла трава та мокра земля обсипалися пласким брикетом. Час було продовжувати шлях. Але в задній частині живота все ще не вщухало те солодке відчуття, що залишилось від недавнього сну. Тож Очамимря дозволила собі ще кілька хвилин відпруги: покачалася на траві, вивертаючись животом догори, солодко стогнучи й приминаючи кущі та менші деревця. Видала кілька стогонів, довгих і хрипкуватих, вони покотилися понад лугом, відбились об стіну прибережної рослинності й повернулися слабким відлунням.

Вона підвелась і, ще підволікаючи судомно зведені задні лапи, зробила кілька перших кроків. За останні кілька днів вона знову підросла, тож тепер головою спокійно могла дістати до верхівки майже всякого дерева. Кроки її подовшали, вона перетнула галявину майже миттєво, лише хвіст шарудів по піску і прим’ятій траві. Зупинившись у затінку тополь, які рідкою шеренгою росли вздовж Ріки, Очамимря видала ще один протяжний рев — і він уже не повернувся відлунням, а покотився вниз, за течією, гублячись у заростях піщаних острівців.

Голод повільно набирав сили, і вона рушила в дорогу, на якій на неї чекало ще багато смачної поживи. Світ дедалі більше підлаштовувався під неї: ворогів не залишилося, одна тільки здобич, більша чи менша, але — усього лише здобич. І найбажаніша, найсолодша — це були ті двоногі безшерсті істоти, які ще недавно, збившись у тісну зграю, штрикали їй у пащу загостреними шматками деревини…

Знизу, з Ріки, проти течії так само пахло димом, цією невід’ємною ознакою двоногих, їхніх кумедних кубелець-жител і довгоногих, довгошиїх істот, які супроводжують двоногих майже завжди. І ті, й інші прекрасно надавалися до їжі, тож Очамимря йшла не поспішаючи, спокійно, у цілковитій певності, що голодною вона залишиться ненадовго. Полювання обіцяло бути неважким і нетривалим. Урешті, воно могло й зачекати. Ящірка не відчувала, як то було ще до вчора, нестерпної потреби наїстися. Щось інше, сильне й незрозуміле, гнітило й бентежило її гігантське видовжене тіло.

Кирюха й надалі слабко тямив, що він робить. Дійшов до будинку, повернувши з вулиці, поза дворами, важко переступаючи через обвалені балки, поклав Янку на ліжко, обсмикнув на ній фіолетову майку, склав