Читати книгу - "Ліки від страху"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А зустрітися з ним мені було просто необхідно: препарат, знайдений у його машині, я вважав лижинським. А якщо це не так? Адже. я знав, що Лижин зміг самостійно одержати метапроптизол. І Панафідін міг одержати його сам, а причини, які примусили їх обох утриматись від публікації цього сенсаційного відкриття, могли бути найрізноманітнішими. І мені конче треба було дізнатися напевне, чи є в Панафідіна метапроптизол, чи ні. А шлях до цього я бачив тільки один…
Подзвонив йому по телефону:
— Я хотів би обговорити деякі питання, зв'язані з тим препаратом, який був у вас в машині.
— Прошу. — І ця готовність зустрітися зі мною підтвердила знову його інтерес до пробірочки з білим порошком, бо ж він зразу погодився, хоч і відчував таку гостру антипатію до мене. Але Панафідін — людина серйозна, і я намагаюся бути серйозним, і ставки в цій грі надто серйозні, щоб орієнтуватися на таке непевне й мінливе відчуття, як антипатія чи симпатія.
— Коли до вас можна приїхати? — спитав він, і я зрозумів, що він проковтнув лише кінчик моєї принади і виводити його тепер треба повільно, обережно, аби він, стріпнувшись зненацька, не зірвався разом з приготовленим йому гартованим гачком із стопорним загвіздком.
— Давайте краще я до вас приїду, бо в мене у місті різні справи і я сам не знаю, коли звільнюся. Щоб вам не чекати, краще я до вас приїду.
Мені слід було пронести цю зустріч на його майданчику: там, у своїх стінах, він відчуватиме себе впевненіше, і це має неодмінно згладити настороженість, притупити його гостроту природженого хижака, падати впевненості в собі й допомогти йому прийняти саме те рішення, яке потрібне мені. Чи розшуку?
— Добре, — зразу погодився він. — Годині о дванадцятій вас влаштує?
— Думаю, так… Отже, о дванадцятій.
І тут у нього витримки все таки забракло: видно, нестерпно йому було чекати що три години, і він запитав:
— А що, це справді метапроптизол?
Він запитував байдужим, спокійним тоном, ніби йому все це було до лампочки — метапроптизол там, стрептоцид чи сода. Вже коли я так надокучаю йому, то хоч з пристойності, щоб мене не образити, треба ж запитати: у справі я бігаю чи просто з дурості деруся на голі стіни? Я й відповів йому так само:
— Хто його знає! Тут хіба так розберешся — зопалу? Тут іще думати треба…
— Олександре Миколайовичу, я знаю, ви багато років працювали разом з Лижиним, а потім розійшлися. Розкажіть мені про причини вашого розриву…
Панафідін довго мовчав, курив, пальцем розкручував блискучу запальничку на полірованій стільниці, уважно позираючи на мене й ніби прицінюючись, чи вартий я такої розповіді, чи послати мене під три чорти.
Потім, видно, вирішив, що вартий, бо сказав:
— Це дуже все складно. Тут у двох словах не поясниш. Адже у вас напевне виникло питання, інтерес або підозра — не знаю, як буде точніше, але суть одна: чому я вам ще першого разу нічого не сказав про Лижина? А пояснюється це просто: ви прийшли до мене з конкретного кримінального випадку, і я не хотів втручати Лижина, тому що така постать зразу може викликати підозру у вас, і потім іди доводь, що Лижин — не верблюд…
— Дивні уявлення у вас про карний розшук.
— Та вже які є, — знизав плечима Панафідін. — Лижин людина талановита, але нещаслива. І незібрана. Його завжди підводив тяжкий для вченого порок — нетерпіння. Усвідомлюючи свій талант, він хотів компенсувати власне невезіння і незібраність форсованими темпами досліджень. Але в науці, особливо в такій, як у нас, — пов'язаній з людьми, — це дуже великий ризик і майже завжди невиправданий. Звідси пішли зриви. І від усіх цих невдач поступово, не зразу, система його наукових принципів переродилася в просту амбітність. А на амбіції далеко не поїдеш. Нізащо він не хотів визнавати помилок, навіть якби від визнання він тільки виграв би…
— Даруйте, але хіба може вчений визнати свої погляди помилкою, не погоджуючись у душі з цим?
— Не треба бути наївним, життя — це не театральна дуель. І ніяких рецептів на всі випадки не існує. У кожній ситуації треба думати — знову й знову!
— Тоді дайте відповідь мені на таке запитання: ваш батько — якби він зрікся своїх поглядів, — можливо, не зазнавав би так довго нападів і не втратив би кафедру? Але чого б учив він студентів?
— Того ж, чого вчила б решта, — сухо, із злістю засміявся Панафідін. — Вам здається, що ви поставили мені винятково важке запитання, примусивши оцінювати поведінку — праведну й мученицьку — свого батька. А я вам скажу, що мій тато, світла йому пам'ять — волика була людина! — вчинив неправильно…
— Тобто як це? — розгубившись, запитав я.
— А отак! У науці завжди точилася боротьба не тільки з незнаним, але й, головним чином, з ученими дурнями, обскурантами й демагогами, які влаштували собі з храму науки ситну годівницю. Одначе із залізною необхідністю в неминучій діалектиці пізнання їх усіх рано чи пізно викидали звідти, істина перемагала, тому що зупинити процес наукового пізнання світу неможливо. І на кожному подальшому етапі осягнення наукової істини вся ця історія повторювалась. На жаль, батько, який вважав себе лицарем науки, замість того щоб заявити, що Грегор Мендель і Вейсман — найманці імперіалізму, а головний його опонент академік Плєшаков, навпаки, мислитель і молодець, узяв і з високої трибуни строго аргументовано довів, що його хулителі — невігласи й демагоги…
— А що, по-вашому, йому належало зробити?
— Скромно заявити про помилковість своїх уявлень і лишитись на кафедрі, щоб готувати, виховувати зміну вчених, котрі за кілька років мали прийти і, звісно, прийшли на зміну дурням і неукам. Батько був видатним ученим і зміг би підготувати сотні чудових фахівців, і тоді користі від його безпринципності було б набагато більше, ніж від
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліки від страху», після закриття браузера.