Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

Петро Ігнатків — Іванів побратим, сусід. Продовгувате лице порите в нього глибокими борозенками. А очі, здавалося, тільки-но вмилися сльозами і були чисті-чисті, як гірська вода в жолобках. Що в тих очах? Смуток чи радість? Яка там радість може ховатися в тих очах, що бачили на своєму віку стільки бід? В шостому бився з австрійськими жандармами. В чотирнадцятому, як забрали на війну, хотів перебігти через фронт у Росію. Та схопили. Заперли в темницю. Перечився потому з чеськими екзекуторами — забрали на нотарський уряд, потовкли, як хотіли. Ще й корівчину потягли з хліва. Та не здавався…

— Но, та як, молодята, живете? — нарешті запитав та присів. І лише тепер Іван побачив, що ліве око в нього менше за праве.

— Живемо, як і всі.

— Наш попик дуже тебе розхвалив у ту неділю.

— Не чув. У Рахові був.

— Файного фішкароша маєш, гута[110] би ’го вбила! — махнув рукою, ніби поставив точку на тій бесіді. — Знаєш, чого до тебе завернув?

— Кажи та буду знати.

— Восени будемо мати вибори старости.

— То я вже знаю.

— За кого ти думаєш листину метати?[111]

— За кого? За тебе!

— Може, мене і не будуть вибирати.

— Но, та за того, котрий буде стояти за людьми.

— Нам, Іване, треба твою поміч.

Сила поміркував, а потому відповів:

— Тисячу корун можу дати.

— Нам тисячку не треба. У тебе є дорожче за гроші. Тебе люди люблять. Ти маєш велику силу. Про тебе вже говорять тисячі. На твої виступи йдуть усі.

— Ти діло кажи, а не мене величай! — буркнув Іван.

— Нам би треба, аби ти висміяв чеського сенатора чи урядовця. То треба зробити дуже мудро, аби на себе біду не накликати. Берися та вигадай щось. І Ружена тобі допоможе. Правда, паніко?

— Лише не зможу з ним виступати, — відповіла. — Маленького Силу чекаємо…

— І то добре! — осміхнувся Петро. — Ще один земледілець буде…

Циркусант

Над Верховиною насувалися чорні тяжкі хмари. Вони тисли на груди гір, і повітря, здавалося, ставало густішим, гіркуватим. По селу скаржилися дзвони: «Чому, чому так много маємо роботи?».

По правді найбільше роботи мали сільські дзвонарі та гробарі. Людей забирала на той світ гертика-пропасниця, тифус[112] та інші болячки. А в гори підкрадалася босонога, обідрана, як жебрачка, голодна весна. Навіть горобці, і ті ще більше зажурилися попід стріхами. Синички процвірінькають десь «літо-літо» та й ховаються з людських очей. Лише проліски пробивали землю своїми синіми багнетами, аби черкнутися до сонця. Їх ніхто не збирав: хворота поприв’язувала дітей до теплих печей і не відпускала на полянки.

Весниці дні пленталися, як голодний на гору. Люди рвали жаливу попід живоплотами, варили та їли. Мололи тенгерицю разом з гичкою та пекли з отої муки богачі-коржі. Лушпиння з квасолі вже переварене та поїдене. Голодні чекали на лісові ягоди. Айбо вони ще і не цвіли.

І верховинці беруть на худі плечі тайстрини-торби та спускаються з гір на Затисянську долину, в багатші села на зарібки. Порожніють хижки в Імстичеві, Великому Раківці, в Довгому, в Кушниці… Селяни ідуть глядатися в Чехію, в Мадьярщину, в Бельгію, у Францію, а звідти перебираються на той бік океану — а Америку, в Аргентину, в Бразилію, в Канаду… Куди тільки не вела верховинця ота порожня торба!

А тим часом німці чистили до лиску свої чоботи, марширували, гострили багнети, змащували гармати, ладнали танки і цілилися на Схід. І селяни почали ще більше журитися за свою долю.

— Чули-сьте, куме, ляпонці! Монголія з Росією заодно. Ану, станьте коло Силового Івана, та ци хтось покладе на вас перст? Ото, куме, й у світі так. Слабша держава мусить стояти за плечима сильнішої…

— Гей, кумцю, ото правду маєте. Айбо мене жура пече не за то-то. Аби лише войни не було. Бо доста ми було, гадаю, у Першу світову. А отой Гаджега, що в чеському уряді староста, не наш чоловік?

— Не Гаджега, куме, а Гожа. Ото такий наський, як Гітлер.

— Закляли би ся, та іще їм не доста було?

— Не доста, куме. До цятки нас хочуть задавити, Маріка би їх побила!

На торговицю сходяться люди, аби почути, що робиться в світі, а не на куплю. Бо в світі дуже заколотилося. А тут іще й бесідники-агітатори бувають, котрі мусять знати, як то далі буде. Тому Іван і прийшов сюди.

На великому майдані коло хустської торговиці нагнітилося повно людей. Кожний хоче побачити, як то чоловік долонею забиває у дубовий сволок цвяхи, як через нього переїжджає автомобіль…

На підвищення, збите з дошок, виходить набундючений пан. На руці в нього почеплена палиця, розцяцькована позолоченими бляшками. Пана перестрічає маленький обідраний селянин, що має на плечі порожню торбину. Буржуй перейти не може, бо селянин стає перед ним, простягає руки. Намагається обійти прискіпливого жебрака. Відсторонив його палицею. Селянин падає і знову підіймається, не дає проходу пану. Той гнівається. Замахується палицею. В цей момент з-за куліси з’являється ще двоє мізерних людей. Пан не помічає їх і схвачує селянина за шию, кидає собі під ноги, хоче розтоптати. Та встигли побратими: підняли на пана кулаки. Той від несподіванки замешкався. Один з них