Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

Іван прийшов у центр села прикупити якогось товару на храмове свято. Як-не-як, прийдуть родичі до церкви, а по службі не обминуть старого Силу: зберуться на гостину, то треба мати при столі якусь паленину, а, може, й пиво.

Плітки-чутки розлізалися по селу, мов короста. Тяжко було придержати її в одній хижці. Про Івана вигадували різні билиці й небилиці. Найбільше жінки боялися показатися Іванові на очі, бо всезнайки клялися, що йому сам чорт помагає, пропав би! Лише старий Урста, що мав діло з сільським бубном і видів на своєму віку страшніше за самого чорта, так той першим поручкався з Силовим Іваном. Може, й чарчина перепаде, бо зі світа прийшов чоловік, а там, де нас нема, там і грошей більше платять роботязі…

Коли повернувся із села, на лавичці сиділа якась бабка. Поздоровкалися та й запросив її до хижі. Старенька не встигла переступити поріг і почала:

— Що мені робити, чоловіче добрий? — спитала і схрестила на платі сухі, наче хворост, руки. — Мала-м три курочки і єдну чеську козичку. Курочки каждий день були з яєчками, нівроку їх!.. А такої козички, як у мене, не було по всьому Марамароші. Молочко давала таке, як сметану. Розумна була, як челядина. А вчора прийшли та забрали! — почала схлипувати і не могла більше виповісти й слова. Лише перегодя продовжила: — Забрали, потягли… Потягло би їх на той світ! Йой, Божечку мій, Боже, що я тепер буду діяти? Шістьох голубів, єден до другого дрібніший, залишила на мене донька, прощена би. Маленькі, як булі. Що маю робити, чоловіче добрий? Зачувала я, що ви все можете… — Знову глухо застогнали її груди. — Потягли, потягли…

— Хто потягнув? — доторкнувся до її плеча.

— Та оті розбійники, кажу вам, що порцію забирають…

— Екзекутори?

— Оті, оті. Еге, ви знаєте, дав би вам Богонько здоровічка!

— Много на вас нараховано?

— Тілько, як на мого сусіда Гринюка. Айбо в того і садочок є, і землиця ліпша, як у мене.

— Та кілько ото буде, бабко?

— Позавчора казали, гейби п’ятнадцять. П’ятнадцять корун. А днеськи вже вісімнадцять стало. Та як ото так? Не аби зменшували, а ще більше просять!..

Іван вийняв з кишені сто крон, віддав бабці:

— Не всі їм залишайте, бо там більше.

— Йой, чоловічку добрий, я гроші не хочу. Ви лише повіжте тому, що порцію бере, чому позавчора було п’ятнадцять, а днеськи — вісімнадцять… Такі великі паперові гроші я не буду брати. Бо вже не встигну вам відробити.

— Беріть, беріть, та виплатіть. Я з ним потому поговорю.

Бабка поклала на стіл козубець.

— Малини-м вам принесла мало. Дуже файна сього літа. Діточкам дасте, аби здоровенькі їли!..

— Дякую, бабко. Понесіть своїм онукам. У моїх є. Вчора назбирали…

Низько вклонилася бабка та й пішла собі. А десь, мабуть, на сінешньому порозі обійшлася з чоловіком, що швидко ступав до хижі. Приріс коло порогу, ніби козар-підберезовик: худий, високий. Коли зняв клебаню, то здалося, що від того гриба залишилася лише одна ніжка, трохи зігнута наперед. Мовчав, блимав очима на Івана.

— Сідайте, чоловіче, — просить його Сила. Той і не поворухнувся. Іван показав йому на лавицю. Чоловік перекосив губи, розвів руками. «Німий, — догадався Іван. Ба що хоче, небожатко?».

Німий став малювати на долівці якесь колесо, драбину, показує на голову. Наставляє вуха наперед, обличчя робить грізним. Раптом міцно тисне собі шию, показує пальцями, ніби щось капає на землю. І знову розвів руками. Іван прикинув, що ж би то могло означати. Німий поїхав у ліс. Випряг коня. Поки збирав хворост, надбіг вовк і задавив коня. Лише кров капала з його шиї на землю. Що йому робити?

Взяв німого за руку, повів у хлів. Показав на няньового коника. Той почесав вороному гриву, сумно замахав головою і розвів руками. Іван відв’язав коня, віддав німому мотуз, батіг і показав на вулицю:

— Жени, неборе, та вози собі дровець на зиму!..

— Ги-ги-ги-ги! — вперше почув голос німого. Той обняв коника за шию і пішов, весело роззираючись, аби хтось побачив, що у нього знову є тягло.

Нужденні люди приходили до Івана, просили розраду і поміч, як у спасителя. З Кушниці перепитувалася жінка, що їй робити з сусідкою-ворожкою, котра відобрала в корови молоко. А один чоловік з Імстичева хотів узнати ліпший лік від кровохаркання, бо вже з’їв десять псів і з дикого вепря масть пив, а кашель всеодно мучить. Деякі запрошували на весілля, на хрестини. З Осою чоловічок дуже перезвідовував, як ото Івану вдалося висидіти із зноска бісеня, котре тепер допомагає йому, а на інших біду наганяє…

«Все то — біда, — міркує собі Іван. — Чоловік всяко глядає від неї рятунок, айбо того рятунку нема. У Довгому, в Кушниці, в Лисичеві рубають хащі, дерево вивозять у Чехію. А звідти сюди знову гуркочуть порожні вагони. Роботиці нема людям, як і раніше. Чеські пани думають про своє: якби скорше повідкривати школи для своїх дітей. Ой, майже, не до школи буде, коли пахне порохом. Хіба на наших людей треба кулі?Та вони скоро самі з голоду повимирають. Гей, якби чоловік був багатий та всім би допоміг!.. Айбо сам не буду мати стілько. Бо їх дуже много, отих нещасних…».

До хижі зайшов