Читати книгу - "Вогняна зима"

— Отак заговорила? Чого ж приходила? Її кликав хтось? До побачення! Тобі, до речі, як зі мною в одній кімнаті?

— Ти мій чоловік.

— Слава Богу. Тоді заспокой дитину. Давай їсти. І більше на цю тему ми не говоримо. Ти мене почула, усе.

Узявши цигарки й сірники, Павло Коновал пішов курити на балкон.

Підмивало хряпнути дверима.

Хотілося розгатити скло.

Кулаком.

Аби кров пішла.

Стримався. Справді, можна малу налякати. Дитина тут точно ні до чого.

Його привів до тями біль.

Не так: Котю привели до тями болем, пекучим, гострим, різким. Охопивши все тіло за раз, розтікся стрімко й рівномірно. Від низу живота, звідки прийшов, вище, стовбуром хребта, до потилиці, звідти в мозок, немов безжальний у своїй байдужості велет закручував туди величезний шуруп-саморіз. У протилежний бік — одночасно по обох ногах, до п’ят, там затримався, ніби вщух. Але той, невидимий, хто завдавав болю, ніби відчув це — ударив просто в середину стопи, раз, другий, третій. Бив сильно, замах короткий. Обробивши праву, кат переключився на ліву.

Тепер хвиля болю пішла знизу вгору.

Котя смикнув ногою. Так реагували на удари природні рефлекси, та вона не зрушила, лиш сіпнулась, залишившись у тому положенні, у якому він її відчував. Напад болю притупив усе інше, але коли відступило, знову спробував смикнути по черзі кожною з ніг. Аби зрозуміти: їх міцно, зі знанням справи прикрутили до якоїсь опори за литки.

Дротом.

Не тонким, бо дротяні пута не впивалися в оголену шкіру, тільки щільно, кількома витками, охоплювали її в найтоншому місці. Руки, розведені в різні боки, так само прикрутили мідними шматками до якихось опор.

Костя Стогов лежав зовсім голий.

У темряві.

Хтозна, може, там, де його тримали, і горіло світло. Полонений не міг цього бачити: очі закривала широка щільна чорна пов’язка.

Щойно біль відступив ще далі, Котя знову сіпнувся, порухавши тазом. Сідниці потерлися об гладке дерево. Його роздягнули, виклали долілиць на столі, занурили в біль та морок, розтягнули, ніби розіп’яли.

Мабуть, бранець мусив, очунявши, найперше усвідомити себе голісіньким. Беззахисним та приниженим. Такий міцний чолов’яга навряд чи звик до такого поводження з собою. Особливо, коли всі дивляться на його голизну, а він натомість не бачить нікого й нічого довкола себе, слабнучи від безсилля та приниження. Хтозна, раптом після такого невидимі вороги дали йому реальний шанс чимшвидше все скінчити — померти прямо на столі, від сорому.

Котя вирішив не давати їм, ким би вони не виявилися, можливості втілити саме цей свій задум. Геть сором.

Нема чого червоніти.

Нема перед ким.

Якщо тобі ніяково, людина чи люди, котрих соромишся, бодай мають бути варті того, аби полонений хотів виглядати краще в їхніх очах.

Голим лежати не соромно.

Стогнати й кричати, коли болить, не соромно.

Котя не стримав стогін. Відразу за ним випустив крик.

— Очухався, сука!

Полонений мовчав. Не хотів робити невидимим катам приємність, із надривом питаючи: «Де я?», «Хто ви такі?», і тим більше, без жодної надії бути почутим, вимагаючи: «Відпустіть мене негайно!» Себе вони не назвуть. Куди привезли — не скажуть. Не відпустять за першою вимогою. Не для того викрадали, везли сюди та влаштовували цю, як казала одна знайома художниця, інсталяцію, аби відповісти на всі питання жертви, налякати до напівсмерті й нарешті відпустити на всі чотири сторони. Побитого, голого, приниженого — але живого.

— Пішов нахер!

Нічого іншого зараз не прийшло. Випаливши це, Котя приготувався до чергової порції ударів.

Їх не було. Навпаки, довкола запала дзвінка крижана тиша.

Полонений лише тепер відчув холод. І нарешті — сором: за те, що дозволив отак по-дурному заманити в пастку себе та, найгірше, ще двох повстанців.

Одного знав добре, Данило, інженер, нема ще тридцяти, перед Водохрещем забрав другу дитину з пологового. Народився хлопчик, а він щиро хотів дівчинку — ще одну. Їздив із Автомайданом від самого початку, захоплююче