Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

«Ми вітали кожного вкладника капіталів, але, коли знаходили великого інвестора з потенціалом для серйозного зростання, просто зі шкіри пнулися, щоб допомогти йому розпочати виробництво».

Всі роки правління Лі Куана Ю в Сінгапурі практично немає корупції. З одного боку, чиновники мають дуже високу платню: нині прем’єр цієї країни зі ставкою в 50 тисяч доларів на місяць — найбільш високооплачуваний державний службовець у світі (на другому місці — президент США з 33 тисячами). З другого — покарання за будь-які корупційні дії невідворотне й дуже жорстоке. З третього — красти просто соромно. Принаймні, коли єдиний раз за всі роки незалежності на хабарництві спіймався урядовець вищого рангу — це був міністр національного розвитку Де Цзінван, — після серйозної розмови з Лі Куаном Ю винуватець просто пішов додому і… отруївся. Що це було: докори сумління, страх покарання? Українцеві вкрай важко відповісти на це питання. Може, тому, що ми в принципі не можемо собі уявити вітчизняного міністра-корупціонера, який, будучи викритим, добровільно пішов би з життя.

«Якби Сінгапур зміг вийти на рівень прийнятих у країнах першого світу стандартів громадської та особистої безпеки, охорони здоров’я, освіти, телекомунікацій, транспорту й обслуговування, то він би став базовим табором для підприємців та інженерів, менеджерів та інших професіоналів, які збиралися зайнятися бізнесом у нашому регіоні». Й Сінгапур таки справді забезпечив усі перелічені стандарти і став тим «базовим табором».

Щоправда, відбулося це не відразу. Перші кілька років Джуронґ простояв пусткою. Наприкінці 1960-х з’явилися перші інвестори з Гонконгу і Тайваню, які відкрили там текстильне виробництво та виготовлення іграшок. 1968 року до Сінгапуру прийшли перші американські компанії з високими технологіями. Проривним став 1970-й, коли «Дженерал електрик» заснувала в Сінгапурі за один рік шість великих підприємств. Закриття британської військової бази 1971 року (Лі Куану Ю вдалося умовити колишніх колонізаторів відкласти цю подію на три роки) ринок праці практично не помітив. 1972 року чистий експорт уперше в історії Сінгапуру перевищив реекспорт.

«Ми вірили в наших молодих службовців, у їхню чесність та інтелект, енергію, хай навіть за повної відсутності ділового досвіду. Щороку ми відбирали й посилали кращих випускників наших шкіл до кращих університетів Великої Британії, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Німеччини, Франції, Італії, Японії, а згодом, коли в нас з’явилися кошти, — до США. Ми виростили наших власних підприємців, щоб заснувати такі квітучі компанії, як «Нептун Орієнт Лайнз» (пароплавство. — Авт.) та «Сінгапур Ейрлайнз».

«Ми прагнули вкладати кошти в галузі можливих технологічних проривів, але диверсифікували ризики. Наша робота полягала в постановці великих економічних завдань на тривалий проміжок часу. Ми регулярно розглядали плани та коригували їх. Було засновано величезну кількість нових компаній під егідою відповідних міністерств. Коли вони стали успішними, ми приватизували деякі державні монополії».

Сьогодні Сінгапур — це електроніка й точне приладобудування, виробництво оптичних інструментів та лінз, літакобудування та найсучасніші бурові платформи для нафто- й газовидобутку, комп’ютерна техніка та нафтохімія, металургія та нанотехнології.

Сінгапурський порт (власне, п’ять портів, розташованих у межах міста) — четвертий у світі за перевалкою вантажів після Роттердама, Йокогами та Кобе.

Сінгапур — третій фінансовий центр світу після Нью-Йорка та Лондона (про те, як Лі Куан Ю цього досягнув, треба писати окремий нарис).

Сінгапур, де кілька десятиліть тому було 40 відсотків неписьменних, нині — найбільший науковий центр Південно-Східної Азії, де 170 наукових центрів займаються розробкою високих технологій, де є два першокласних університети та два політехнічних інститути.

«Ми скористалися розширенням світової торгівлі, залучили інвестиції і протягом життя однієї генерації мешканців Сінгапуру перестрибнули з третього світу в перший».

«М’який авторитаризм таких країн, як Сінгапур, — потенційний суперник ліберальної демократії», — стверджує один із «гуру» Заходу Френсіс Фукуяма.

Сінгапур — одне з найчистіших міст світу й, безумовно, найчистіше місто Азії. І спричинене це не лише багаторічною виховною роботою серед найширших верств населення, а й дуже жорсткими та невідворотними покараннями за недотримання санітарних норм. Так, недопалок, викинутий на тротуар, обійдеться порушникові в 600 американських доларів, а не спущена у вбиральні вода карається штрафом у 80 доларів. Якщо ж місцевий мешканець або іноземний турист просто має в кишені пачку жувальної гумки й про це якимось чином стане відомо місцевій владі, то за такий страшний злочин доведеться платити 1000 доларів. Причина — 35 років тому, коли в Сінгапурі стала до ладу перша лінія метрополітену, було зафіксовано кілька випадків вандалізму, коли жуйкою заліплювали сенсорні датчики в дверях вагонів. Двері не зачинялися, й рух поїздів затримувався. Лі Куан Ю вирішив проблему радикально, взагалі заборонивши у своїй країні вживання жувальної гумки. Й лише кілька років тому було визнано, що в деяких випадках гумка є корисною для зубів. Отож, певні види жувальної гумки нині в Сінгапурі купити можна. Але тільки в аптеці й за рецептом місцевого лікаря.

Та грошима за правопорушення можна відкупитися не завжди: власника 15 грамів героїну в Сінгапурі чекає шибениця. Й жодні пом’якшувальні обставини до уваги не беруться.

Легковик західного виробництва, який в Україні, скажімо, коштує 20—30 тисяч доларів, сінгапурцеві обійдеться у 80—100 тисяч — окрім автомобіля, як такого, він змушений придбати ще ліцензію на користування тим автомобілем, ціна якої коливається в залежності від перевантаженості міста транспортом. Таким чином сінгапурська влада бореться з тиснявою на дорогах.

Молодому сінгапурцеві, який має надмірну вагу, термін служби в армії може бути продовжено на невизначений час — аж доки юнак схудне достатньою мірою, щоб