Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

й численних в обох цих країнах китайських громад, які з’явилися тут за часів європейського панування і стали домінуючими у дрібній торгівлі, лихварстві й невеликому плантаційному господарстві. Й індонезійці, які на кілька років навіть оголосили торговельну блокаду Сінгапуру, й малайці намагалися спрямувати основні потоки своєї зовнішньої торгівлі через численні власні порти, а не через острівне місто, переважну більшість населення якого складали етнічні китайці. Лі Куан Ю спробував розв’язати цю проблему через… об’єднання з Малайєю. Після тривалих нелегких переговорів з малайцями та англійцями як посередниками, загальносінгапурського референдуму, який схвалив таке рішення, у вересні 1963 року було створено Федерацію Малайзії у складі власне Малайї, Сінгапуру та Сараваку і Сабаху — двох колишніх британських колоній на півночі острова Калімантан. У рамках нової федерації Лі відразу очолив боротьбу за створення не «малайської», а «малайзійської» держави, де китайці мали б рівні права з малайцями, а відтак, змогли би зберегти домінуючі позиції в економіці нової держави. Менше ніж через два роки, в серпні 1965-го, керівники Малайзії знайшли кардинальний розв’язок «проблеми Лі Куана Ю». Вони просто «викинули» його з Малайзії разом з… усім його острівним містом — було ухвалено рішення про виключення штату Сінгапур з Федерації. Отож, якщо деякі країни століттями борються за власну незалежність, деякі отримують ту незалежність внаслідок сприятливих геополітичних розкладів як подарунок долі, то Сінгапур (чи не єдиний випадок у світовій історії) був просто «викинутий у незалежність» проти своєї волі.
«Довіра» як ключове слово для побудови економічної надпотуги

Таким чином, становище Сінгапуру відразу після проголошення незалежності було не просто складним та проблемним — його без перебільшення можна назвати катастрофічним. Міні-країна практично не мала власної промисловості, окрім заснованого ще наприкінці XIX сторіччя оловоплавильного заводу. Решта «індустрії» зводилася до первинної переробки, а найчастіше просто до сортування та упаковки різних видів сировини, що надходила з сусідніх країн, а потім реекспортувалася до Європи та Америки. А ці країни-сусіди, як ми вже знаємо, були сповнені рішучості позбутися Сінгапура як зайвого посередника. Найбільший роботодавець міста — британська військово-морська база, яка безпосередньо давала роботу 40 тисячам городян, ось-ось мала припинити своє існування. Настрій Лі Куана Ю був украй тривожний, але він не давав жодній живій душі на світі хоч якимось чином відчути це — навпаки, всіляко намагався вселити у своїх співгромадян упевненість та оптимізм. Водночас прем’єр-міністр прямо та недвозначно проголосив: «Світ не зобов’язаний нас годувати!» — або, якщо перефразувати старий крилатий вислів радянських часів: «Порятунок сінгапурців — справа рук самих сінгапурців».

Як Лі Куан Ю вийшов із цієї ситуації, мабуть, найкраще розповість… він сам. Адже саме цьому присвячена його книга «Сінгапурська історія: 1965—2000. З третього світу — в перший». Надалі всі не означені спеціально цитати в тексті нарису — з цієї книги. До речі, як стверджує екс-президент США Джордж Буш-старший, «ця книга — обов’язкове читання для всіх, хто цікавиться історією успішного розвитку Азії. З неї ми також багато дізнаємося про спосіб мислення одного з найдалекоглядніших державних діячів XX століття». Колишній японський прем’єр Міядзава лаконічніший: «Це — перший у світі підручник з розбудови держави».

«Оскільки наші сусіди збиралися скоротити свої економічні зв’язки з Сінгапуром, ми мали налагодити зв’язки з розвинутими країнами: Америкою, Європою, Японією — залучати їхніх виробників для створення підприємств у Сінгапурі й подальшого експорту продукції до розвинутих країн».

«Загальноприйнята мудрість — транснаціональні корпорації є експлуататорами дешевої землі, праці та сировини… ТНК продовжували політику колоніальної експлуатації, яка прирікала країни, що розвиваються, продавати сировину розвинутим країнам і закупати в них товари. ТНК контролювали технологію та смаки споживачів у своїх країнах і формували союзи з урядами країн, що розвиваються, щоб експлуатувати народи і тримати їх у відсталості. Багато лідерів країн третього світу вірили в ці теорії колоніальної експлуатації, проте на мене вони… не справляли враження. Ми мали вирішувати пекучі проблеми країни й не могли дозволити собі бути обплутаними якимись теоріями та догмами. В кожному разі, якихось природних ресурсів, які ТНК могли експлуатувати, в Сінгапурі не було. Все, що у нас було, — працелюбні люди, добра базова інфраструктура та уряд, який вирішив бути чесним та компетентним (виділено мною. — Авт.). Нашим обов’язком було забезпечити два мільйони мешканців Сінгапуру засобами до існування, й якщо ТНК могли створити робочі місця для наших працівників і навчити їх технічних, інженерних та управлінських навичок, значить, нам слід було мати справу з ТНК».

Але, як стверджує стара мудрість, для того, щоб танцювати танго, потрібні двоє — мало було згодитися на якнайширше залучення транснаціональних корпорацій з найрозвинутіших країн світу до Сінгапуру, треба було, щоб таке бажання виникло в самих ТНК.

«Якби я мав описати одним словом, чому Сінгапур досяг успіху, то цим словом була б “довіра”», — стверджує Лі Ку-ан Ю. «В боротьбі за виживання ми керувалися принципом: Сінгапур має стати організованішим, ефективнішим, енергійнішим, ніж інші країни регіону. Якби ми були просто настільки ж добрі, як наші сусіди, у підприємців (іноземних. — Авт.) не було б жодних підстав, щоб налагоджувати свою роботу в Сінгапурі. Ми мали створити для інвесторів можливості працювати в Сінгапурі успішно і прибутково, попри відсутність внутрішнього ринку і природних ресурсів (виділено мною. — Авт.)».

Першим проектом Лі після його приходу до влади став Джуронґ — новий індустріальний район за містом, куди було підведено дороги, електроенергію, воду і все необхідне, а ділянки, готові до початку промислового будівництва, передавалися потенційним інвесторам за символічні гроші. 1961 року було створено Агентство економічного розвитку, яке з часом прославилося в цілому світі як «сінгапурське єдине вікно». Лі був переконаний, що іноземний інвестор у Сінгапурі мусить мати справу не з величезною кількістю міністерств, служб, відділів та департаментів, а з однією агенцією, з одним чиновником цієї агенції — куратором конкретного іноземного інвестора. Діяльність чиновника оцінювалася в залежності від успіхів іноземного інвестора в бізнесі. «Ця агенція мала вирішувати всі проблеми, що виникали в інвесторів, — від земельних питань до забезпечення електроенергією та водою, від