Читати книгу - "ХЗ. Хто знає, яким буде майбутнє"

без сумніву, зменшилася б, й акціонери зазнали б втрат. Спробуймо не зациклюватися на різкому скороченні доходів через нові правила й поглянути на ситуацію інакше: от була б Walmart приватною, а не публічною, компанією, то невже її власники відмовилися б від вигідного бізнесу, маючи на рік 20 мільярдів прибутку замість 25-ти? Ми звикли, що компанії повинні невпинно примножувати прибутки, тож компроміс видається незбагненним, і саме тому володар Алгоритм править фінансовими ринками.

Натомість, якщо Walmart перекладе додаткові витрати на споживачів, доведеться підвищити ціни на 1,25 відсотка (або на 1,25 долара на кожні 100 доларів, що витрачаються в мережі магазинів). Якщо розбити витрати між акціонерами і споживачами, прибутки Walmart скоротяться лише на 10 відсотків, а покупці витрача­тимуть на кожні 100 доларів на 62 центи більше. Невже люди припинять скуповуватися у Walmart, якщо на кожний долар, залишений у магазинах, витрачатимуть усього на півцента більше?

Подорожчання, може, й відлякуватиме деяких покупців, зате працівники, які більше зароблятимуть, зможуть більше витрачати. Не така вже й незбагненна ідея, і Walmart разом зі своїми акціонерами особливо нічого не втратить. Нік Ганауер називає це фундаментальним законом капіталізму: «У працівників більше грошей, у компаній більше клієнтів і більше можливостей наймати більше працівників».

Звісно, підвищення мінімальної зарплати — це лише один зі способів боротьби з чинними правилами економіки, яка сприяє радше власникам капіталу, ніж працівникам. Можна надавати податкові знижки компаніям за виплачувані зарплати або людям, які виконують неоплачувану працю — виховують дітей чи доглядають за особами похилого віку; можна запровадити радше податок на роботів, викиди вуглецю або фінансові транзакції, ніж на зарплату... Та що завгодно можна вигадати: головне — мислити про немислиме.

Приклад Данії, де немає мінімальної зарплати, бо діє надійна система соціального захисту, засвідчує: коли система належно влаштована, правил може бути менше. Нам треба зосередитися на результатах та зрозуміти, що всі правила можна змінювати, якщо нові допомагають реалізувати наші устремління.

Ми плутаємо мапу з територією й наосліп блукаємо пустелею, сподіваючись на обіцяну оазу в кінці шляху. Інші мандрівники повертаються й кажуть, що води немає, а ми вперто йдемо в нікуди, бо віримо мапі й не уявляємо іншого, не позначеного на ній, шляху. Ми забули, що мапи треба оновлювати, коли змінюється ландшафт. Більшість пропозицій, що нині лунають, — усе одно як таксомоторні служби, що встановлюють в автомобілях телевізори і термінали для кредитних карток замість опановувати нові можливості транспорту за запитом.

У політиці свіжі ідеї впроваджувати ще складніше, ніж у бізнесі. Джозеф Овертон з політологічного центру Mackinac запровадив термін «вікно Овертона». На його думку, політична життєздатність ідеї залежить від того, чи проходить вона у вікно політики, що вважається прийнятною відповідно до громадської думки. Деякі ідеї політик ніяк не може висунути, бо вони сприймуться як надто радикальні або коштуватимуть йому посади.

На президентських виборах 2016 року Дональд Трамп надміру прочинив «вікно Овертона» праворуч і ледь не розбив. Для будь-якого попереднього кандидата кожна заява з Трампової передвиборчої кампанії означала б політичну смерть. На щастя, коли вікно вдається відчинити, можна рухатися в різних напрямках, зокрема й радикально нових. В історії США так неодноразово траплялося внаслідок пертурбацій, за яких звичний порядок втрачав актуальність. Знадобилася Велика депресія, щоб Франклін Рузвельт і Френсіс Перкінс змогли просувати «Новий курс». Отримавши «ліцензію» на зміни, вони відкрили шлях до раніше незбагненних реформ.

Я замислився про «вікно Овертона» в листопаді 2016-го, коли побував на саміті в Білому домі, присвяченому технологіям і можливостям354. Захід організовували компанія Chan Zuckerberg Initiative та Стенфордський центр дослідження бідності й нерівності в суспільстві. Під час саміту я брав участь у дебатах із Мартіном Фордом355, автором бестселера «Пришестя роботів» (The Rise of the Robots), де стверджується, що штучний інтелект крастиме в людей дедалі більше робочих місць, навіть в інтелектуальній сфері356. На думку Форда, треба запровадити універсальний базовий дохід — кожна людина має отримувати певний гарантований мінімум грошового забезпечення, якого вистачатиме на життя.

У дебатах з Мартіном Фордом я був у ролі технооптиміста, бо доводив, що відмова від людської робочої сили — вибір роботодавців, а не необхідність. Якщо замислитися про те, що ще потрібно зробити і які відкриються можливості, коли люди працюватимуть у доповненій реальності завдяки новим технологіям, стає очевидно, що робóти вистачить усім — і людям, і машинам. Зацикленість на фінансовому зиску як на головній «функції пристосування» економіки тягне нас донизу, бо людську працю вважають зайвими витратами.

Завдяки дискусії з Мартіном та розмовам з іншими учасниками заходу я почав замислюватися й порушувати питання, які раніше не спадали мені на думку. Модератор Роб Райх зі Стенфорду сказав мені після заходу: «Перед зустріччю я вважав радикалом Мартіна, але тепер зрозумів, що це ви радикал. За вашими словами, універсальний базовий дохід — не більше ніж “патч” для нинішньої системи, тоді як насправді нам потрібне перезавантаження».

Міркуючи, що нас чекає завтра, ми маємо спиратися на якомога гнучкіше поняття «можливого» й розглядати радикально нові варіанти. Припустімо машини таки переберуть на себе більшість функцій персоналу, і багато людей лишаться без роботи. Які тоді святині можна буде викинути в розбите «вікно Овертона» нашої політики?

Помізкуймо: якщо більшість людей без робóти і так триває якийсь час, очевидно, що податок на доходи фізичних осіб уже не буде основним джерелом прибутку держави. Доведеться шукати інших джерел, то чому б не замислитися про них уже зараз? Що, як скасувати податок на зарплату?

Чи можна замінити податок на доходи фізичних осіб так званими податками Піґу — податками на економічну діяльність, яка призводить до негативних наслідків? Один із них — податок на викиди вуглецю. Можна було б запровадити податок на фінансові транзакції чи перерозподіл корпоративних прибутків, що сприяє фінансовим спекуляціям і перешкоджає інвестиціям у людські ресурси та реальну економіку. Втім проблема з податками Піґу в тому, що суб’єкти економічної діяльності, змушені їх платити, прагнуть обмежити негативні наслідки, за які доводиться платити. Отож, якщо податки Піґу виявляться дієвими, із часом держава отримуватиме їх менше. Та це й непогано, адже