Читати книгу - "ХЗ. Хто знає, яким буде майбутнє"

Як зазначив Нік Ганауер, люди забули уроки, засвоєні у ХХ столітті: працівники — теж клієнти, і, якщо їм не виділяти справедливої частки виручки, вони не зможуть купувати продуктів індустрії. Ми створюємо економіку, яка виробляє забагато товарів, доступних лише обраним, а решті лишається сумно розглядати вітрини. Нещодавно дослідники проаналізували дані зі штрих-кодів роздрібних магазинів США за 2004–2013 роки і виявили, що для заможніших категорій населення асортимент товарів ширший, а рівень інфляції цін на них — нижчий, порівняно з товарами для людей, які заробляють менше. Нерівність дедалі поглиблюється, бо ринок схиляється до тих, кому є що витрачати343.

За економічною теорією, коли одна людина щось купує, друга — продає. Отож валовий національний продукт має дорівнювати валовому національному доходу. Однак розподіл прибутків позначається на витратах споживачів. У документальному фільмі «Нерівність для всіх» (Inequality for All) Нік Ганауер, який починав кар’єру із сімейного бізнесу, продажу подушок, сказав: «Із поглиб­ленням нерівності є одна велика проблема: така людина, як я, що заробляє в тисячу разів більше за пересічного працівника, не купує в тисячу разів більше подушок. Навіть найзаможнішим людям для сну потрібна лише одна чи дві подушки»344.

Люди з Ніковими статками не тільки не купують у тисячу разів більше подушок. Їм не потрібно більше одного комплекту одягу чи більше прийомів їжі на день. Щоправда, вони заощаджують та інвестують (я вже розповідав, що Нік збив капітал, ставши першим інвестором Amazon), а це сприяє перерозподілу благ зверху донизу й покращує життя людей. Та, як показала фінансова криза 2008 року, інвестують дедалі більше у фінансові продукти, щоб радше «видобувати» з економіки, ніж творити благо для всіх. От як Воррен Баффетт сказав Рані Форугар: «У нас тепер купа людей, які радше надають перевагу казино, ніж ресторанам»345.

Коли прибутки споживачів почали зменшуватися, компанії відсунули проблему набезрік і заохочували людей купувати в кредит, але та недалекоглядна стратегія дала тріщину. У книжці «Весілля неба і пекла» (The Marriage of Heaven and Hell), написаній у найтяжчий період Першої промислової революції, поет Вільям Блейк сформулював правило, гідне досвідченого економіста: Імущий не буде Імущим, якщо Набувач не прийматиме надлишку Імущого.

Я часто наводжу приклад Walmart, коли мова заходить про складні правила гри і пóступки, яких гравці-суперники вимагають від суспільства. Компанія Walmart побудувала надзвичайно продуктивний бізнес, що суттєво зменшив вартість товарів. У виграші перш за все — споживачі, які менше витрачаються. Окрім того, зростають корпоративні прибутки, що грає на руку менеджерам та акціонерам. Та водночас працівники Walmart заробляють так мало, що змушені жити на соціальну допомогу. І от яка штука: різниця між зарплатами у Walmart та пропонованою мінімалкою для американців (15 доларів на годину) становить приблизно п’ять мільярдів доларів на рік346, а держава за «Програмою продовольчих талонів» витрачає на допомогу працівникам Walmart десь шість мільярдів на рік347. Виходить, що низькі зарплати Walmart компенсуються з кишень платників податків. Річ у тім, що Walmart платить краще за більшість роздрібних магазинів і мереж фаст-фудів. То уявіть справжні масштаби проблеми! За оцінками, на державні субсидії для працівників із низькими зарплатами йде близько 153 мільярдів доларів на рік348.

Поясню: гра на п’ять гравців, де здобутки (або втрати) розподіляються в різних пропорціях між споживачами, компанією, фінансовими ринками, працівниками або платниками податків. Правила сучасної економіки заохочують розподіл «виграшу» між споживачами й акціонерами (серед них тепер і топ-менеджери), а втрат — між працівниками й платниками податків. Проте так не має бути.

Через скорочення обсягу реалізації за рахунок повторних продажів та скарги споживачів 2014 року Walmart підвищила мінімальну зарплату до 10 доларів на годину (хоч мінімальна зарплата у США становить 7,25 долара), а також вклала гроші у тренінги і програми кар’єрного зростання для співробітників. На це пішло 2,6 мільярда доларів349. У результаті, поліпшилася задоволеність клієнтів, втримування персоналу і рівень продажів, а от інвестори протестують. Білл Джейнвей часто повторює, що конкуренція між сторонами завжди відчутна.

Можна чекати, поки численні гравці перетягуватимуть канат, а можна випробовувати різні стратегії і швидше досягти бажаного результату. У назві своєї книжки «Переписуємо правила американської економіки» (Rewriting the Rules of the American Economy) Джозеф Стіґліц підказав, що можна вдіяти350.

У професійному спорті ліги часто запроваджують нові правила, щоб регулювати змагання суперників. Скажімо, у футболі за останні 150 років правила змінювалися неодноразово. Національна баскетбольна асоціація (NBA) додала триочковий кидок 1979 року, щоб зробити гру динамічнішою. У багатьох видах спорту запроваджено зарплатний ліміт, щоб команди на великих ринках не забирали найталановитіших і щоб забезпечити конкурентний баланс для команд на маленьких ринках. Прикладів безліч.

Fight for 15 — боротьба за підвищення мінімальної зарплати у США до 15 доларів на годину — один із варіантів переписування правил351. Керівництво компаній і консервативно налаштовані поборники вільного ринку наполягають, що такий крок змусить компанії скорочувати штат, тож людям буде тільки гірше. Однак Нік Ганауер іншої думки. Відповідаючи на запитання слухачів після виступу на нашому економічному заході 2015 року Next:Economy Summit, він сказав: «Це залякування, замасковані під економічну теорію»352. Ґрунтовні дослідження доводять, що у великих містах підвищення мінімальної зарплати нічого не змінить, а більшість законопроектів передбачають, що в сільській місцевості, де нововведення може спричинити безробіття, зарплати можуть бути нижчими353.

Як сказав би автор концепції «невидима рука» Адам Сміт, голов­не, кому дістанеться більше, а кому — менше. Хто буде у виграші: капіталісти, працівники, споживачі чи платники податків.

Як я вже казав, мінімалка на рівні 15 доларів обійдеться Walmart мільярдів у п’ять на рік. Чималі гроші, чи не так? Це десь п’ята частина річного прибутку Walmart або 1,25 відсотка річного доходу компанії у США. Зате платники податків заощадять шість мільярдів доларів на рік. Якби Walmart не могла перекласти витрати, пов’язані з робочою силою, на плечі платників податків, довелося б змиритися з меншим прибутком або підвищувати ціни. Це не так і погано! Якби прибуток Walmart скоротився на 20 відсотків, ринкова капіталізація компанії,