Читати книгу - "Старша Едда. Епос"

Старша Едда. Епос

«Старша Едда»  — уламок загублених часів

«Старша Едда» (ісл. «Saemundar Edda», вона ж «Семундова Едда», вона ж «Поетична» чи «Пісенна Едда») — пам'ятка давньоісландської словесности, взірець класичного епосу індоєвропейської традиції, одне з головних джерел для вивчення давньоісландської мови і скандинавської міфології. Значимість її для германської культури (не в останню чергу — для доби романтизму) можна зіставити зі значимістю Гомерового епосу для античної культури (опосередковано — і для європейської загалом) і «Махабхарати» та «Рамаяни» — для культури індійської. Відомого нам вигляду «Старша Едда» набула у XIII ст. — добі запису більшости ісландських саг, формування корпусу наративів давньоісландської літератури. Основний рукопис складається з 29 пісень міфологічно-героїчної тематики, проте в інших джерелах (переважно — сагах) збереглося ще близько десяти типово «еддичних» пісень (нинішнє видання їх не містить).

Усі варіанти назви епосу є умовними. Чому «Старша», чому «Семундова», чому «Поетична», чому, зрештою, «Едда»? Відповісти на ці запитання неможливо без екскурсу в історію віднайдення самого рукопису. XVII століття для тодішніх скандинавських держав — Данії й Швеції — це не лише доба економічної, політичної й військової експансії, але і культурного та інтелектуального піднесення. Так, на хвилі цікавости до давніх пам'яток в Ісландії (тодішній данській колонії) починається посилений пошук рукописів. 1643 року єпископ Брюнйольв Свейнссон знайшов старий пергаментний кодекс, що містив пісні про богів і героїв. Свейнссон поквапився приписати його авторство Семундові Сіґфуссону, більш знаному як Семунд Мудрий (1056 — 1133) — ісландському священникові й ученому, заразом — відомому фольклорному персонажу, мудрагелю й чаклуну. З легкої руки Свейнссона цей кодекс і дістав назву «Saemundar Edda». Втім, на сьогодні серед дослідників уже давно існує консенсус про те, що Семунд не має до «Семундової Едди» жодного стосунку.

Отже, із «Семундовою» ясно. Чому — «Старша»? Цю назву епос дістав на противагу «Молодшій Едді» («Едді Сноррі» або «Прозовій Едді»). Сноррі Стурлусон (1178 — 1241), ісландський політичний діяч, поет і науковець, створив у першій половині XIII ст. свого роду підручник для скальдів (поетів), який і назвав «Еддою». «Едда Сноррі» також містить відомості міфологічного характеру, проте записана здебільшого прозою (тому також називається «Прозовою Еддою»). «Молодшою» ж вона зветься тому, що за низкою лінгвістичних характеристик «Семундова Едда» є старшою від «Едди Сноррі» щонайменше на сотню років.

Нарешті, саме слово «Едда» не дуже надається до вичерпної інтерпретації. За однією з версій, назва рукопису походить від назви хутора Одді, де Сноррі мешкав, коли працював над ним. За іншою, «Едда» є похідним від óðr — «поезія», «натхнення», «одержимість» — і може означати щось на кшталт «поетика». Проте одне з найдавніших значень цього терміна — «прабаба», саме у цьому сенсі edda вжито, зокрема, у «Пісні про Ріґа» («Rígsþula», строфа 4). Чому Сноррі спало на думку назвати підручник з поезії «Прабабою»? Маємо хіба спекулятивного характеру припущення: позаяк ув «Едді» йдеться про діяння богів і героїв, її зміст можна уподібнити фольклору про давнину, традиційними носіями і ретрансляторами якого в усній формі є старі жінки (втім, див. далі термін þulr).

Після смерти єпископа Брюнйольва Свейнссона рукопис потрапив до Копенгагену — як і більшість давніх ісландських рукописів. До 1971 року він зберігався у Королівській бібліотеці, через що дістав назву «Codex Regius» («Королівський кодекс») 2365, або, скорочено, CR 2365. Нині зберігається у Рейк'явіку. Дослідники сходяться на тому, що манускрипт було укладено у другій половині XIII ст. на основі давнішого рукопису, про який, одначе, нічого не відомо. Судячи з лексичних, морфологічних і граматичних маркерів, багато пісень набули свого нинішнього вигляду ще в XI сторіччі.

«Codex Regius» складається із шести зшитків: п'ять із них мають вісім аркушів завбільшки приблизно 13x19 см., і ще один, останній, має п'ять аркушів. Між четвертим і п'ятим зшитками є чималий проміжок: здається, бракує цілого зшитка на вісім аркушів, про зміст якого ми можемо лише здогадуватися. Також пошкоджені тексти кількох пісень. Перші перекладачі й видавці «Едди» докладали зусиль для реставрації чи й реконструкції пошкоджених місць, але позаяк такі реконструкції відбуваються переважно на підставі смаків і поглядів того чи того дослідника, без вичерпної аргументації, перекладач нинішнього видання відмовився від подібних експериментів і в процесі перекладу спирався винятково на нормалізований текст класичного видання «Старшої Едди» видатного норвезького філолога Сюфуса Бюґґе (1876), в якому подається найбільш точна і повна картина рукописного матеріалу.

Загальноприйнятим є поділ «Старшої Едди» на два основні текстові корпуси: «Пісні про богів» та «Пісні про героїв». Цей поділ є суто умовним (себто в рукописі спеціально не відображається) і відбувається на підставі заголовків і абзаців манускрипту, а також — тематики пісень. Перші десять пісень присвячені пригодам скандинавських богів, асів і ванів, та їхніх одвічних супротивників — турсів, йотунів, тролів. Ці пісні є одним з основних джерел наших відомостей зі скандинавської міфології. Так, перша пісня, «Пророцтво Вьольви», розповідає про нордичну космогонію (створення світу) і есхатологію (його загибель). Деякі відомості про устрій всесвіту містяться у «Бесіді з Вафтрудніром» і у «Промовах Ґрімніра». Низка пісень присвячена подорожам бога Тора, захисника богів і людей, і його битвам із хтонічними чудовиськами. Пісня «Пересварка Локі» є прикладом жанру senna — «сварка», одного з чільних жанрів давньогерманської традиції, а також пояснює, як склалися обставини, які в майбутньому мають призвести світ до загибелі. Нарешті, «Повчання Високого» (Одіна, голови германського пантеону) є водночас джерелом:

а) життєвих настанов для різних соціальних прошарків;

б) скандинавських міфів, які почасти сягають корінням доби індоєвропейської спільноти; в) відомостей про магічні практики Старої Півночі.

«Пісні про богів» ілюструють низку міфологем, спільних для переважної більшости індоєвропейських міфологій. До них належить: образ Світового Дерева; мотиви самогубства божества; битви з драконом (так званий «основний міф» індоєвропейської традиції); протистояння між двома родами богів (аси проти ванів); між богами і давнішими, хтонічної природи створіннями (аси і вани проти турсів); традиційний пантеон, члени якого символізують не лише природні, але і соціальні явища (але очолюваний не громовержцем, як зазвичай, а божеством насильницької смерти); мотив чарівних яблук, що подовжують життя; сакралізація війни і двобою; сюжет створення світу з фрагментів тіла прадавньої велетенської істоти; кінець світу внаслідок останньої битви добра і зла; відродження світу. Розкривається також походження соціальних практик (заручини, шлюб, війна, укладення миру тощо). Більшість пісень має давнє, ще континентальне походження,