Читати книгу - "Темнота"

вдоволений будівлею, але не вдоволений, що трохи поспішився і розпочав будову тут в Ухті, а не при впаді Чіб'ю до Іжми, де будується нове місто і куди він задумує на другий рік перенести свою столицю. У Чіб'ю і вище, і сухіше, і краща водна комунікація з Печорою, Усою, з портом Нар'ям-Маром. Робота в Чіб'ю йде повною парою, будується новий палац ще кращий і більший, ніж тут, будується електростанція, причал, парк культури. За пляном там мала б постати майбутня метрополія цього краю.

Тим часом на червень в Ухті готується врочистість, перша в цьому краю, — відкриття Дому Культури. Запрошено гостей з Москви і Ленінграду. Колишній тренер московського «Динамо» готує величний виступ спортовців. У будинку Мороза чистять, миють, фарбують. А головне ж печуть і варять.

Напередодні свята ухтський район дістав вільний день, щоб люди відпочили й причепурились. День святочний розпочався раннім-ранком. На тимчасовому летовищі Ухти приземилось кілька літаків, загули машини, забігали вартовики. Першим прибув залізний нарком внутрішніх справ. Площа перед Домом Культури завалена народом. Мають прапори, красуються портрети. Говорили промови, гучно плескали, кричали ура. Говорив сам нарком. На цьому місці має постати твердиня свободи всього людства. Звідсіль засяє зоря світла над темнотою землі. Говорив і Мороз — вітав, дякував, присягав. А потім відбулися танці, народня гулянка. До пізньої ночі грала оркестра і танцювали юрбою, хто хотів. У Морозовому палаці всі вікна освітлені, столи завалені дичиною, рибою, ікрою, винами, горілками. Пили, їли, говорили про щастя майбутнього людства, бриніла струнна оркестра, і крутились пари.

На другий день оглядали табори, підприємства, ферми. Потім відбулося полювання в тайзі, стріляли, робили пікнік, співали. Щойно чомусь на третій день урочистости до Ухти прибув начальник ГУЛАГ-а Ворман у товаристві своєї прекрасної дочки Людмили. Для Мороза це велика несподіванка, бо він ніяк не сподівався саме таких «дорогих гостей», як Людмила.

Від'їжджаючи, всесильний нарком міцно тиснув Морозові руку, дякував від імени Сталіна, тішився, що він не помилився в Морозові, і тут же вручив йому особливий дарунок від партії і влади — авто на гусеничному ходу для його особистого користування. Дарунок, видно, був передбачений, бо прибув на місце призначення саме в потрібний час, і Мороз міг одразу переконатися, що партія і влада справді цінить його труд. Він оглянув чудову машину, справжній танк і відразу вирішив, що керуватиме нею виключно сам. Тепер він зможе не повзати, а бігати, ганяти, мчати, не оглядатися на простори, на дороги, на час, на погоду. Цей дарунок можливо вперше справді зворушив Мороза, і він мовчки, міцно потиснув руку залізного наркома.

Але й на цьому не скінчилося. Гості від'їхали, але не від'їхала товаришка Людмила. Вона вже давно не бувала в цих краях і тепер їй тут сподобалось надзвичайно. Знайшла, що від того часу, коли тут почав діяти Мороз, все змінилося. І сподобався їй також Морозів Сірий, якого назвала Пеґасом, і гасала на ньому цілими днями верхи. Сподобався їй і Морозів вовкодав, якого теж назвала по-своєму — Лордом, і Мороз відразу ж подарував його їй, у повне, вічне «потомственне володіння». І все їй тут сподобалось, весна нагнала птаства всілякого, тайга зацвіла, забарвіла, загомоніла. Сонце спочатку лише гріло, а далі почало пекти. В Ухті, в Чіб'ю, в Іжмі прозорі води, багато риби і прекрасні пляжі.

І Мороз запропонував Людмилі соняшну, свіжу, пахучу кімнату на другому поверсі свого палацу з виглядом на тайгу одним боком та на Ухту другим. До її послуг приділив двох дівчат з ув'язнених, всю свою бібліотеку, кухню, радіо і весь свій широкий і просторий палац з ванною, залею, бальконами і всіма краєвидами.

І Людмила жила, і бавилась, і минали дні, і минали тижні. Мороз сподівався, що вона все таки від'їде, але минав час, і його сподіванки не сповнялись. Інколи зустрічався з нею, інколи розмовляв. Трапилось, що їхали разом верхи в одно місце на Іжмі, було соняшно і барвисто, довкруги степ і рівнина, далеко попід тайгою ряд барачків, і Мороз розговорився:

— Тут, — казав, — на цьому місці стане наша метрополія. Отой шматок тайги обернемо в парк, і я вибудую під ним новий палац. Оця рівнина вкриється квітучими городами і садами, а отак вздовж річки простягнеться асфальтова автострада, що пов'яже це місце із столицями нашої республіки. За років десять-п'ятнадцять ви не пізнаєте цього місця, і через цю тайгу і тундру будуть мчати машини, як на вулиці Горького в Москві. Це буде головний вузол нашого Ухт-Печорського басейну.

Людмила слухала уважно, уста її міцно затиснуті, очі блищать. Часом вона острожить коня, і той починає танцювати. А Мороз говорив:

— Не можна повірити, але я певен, що ця земля одного разу вкриється густою сіткою залізниць, доріг і каналів. От ця скромна Іжма. Але одного разу вона поєднає Каспійське море з Північним океаном, по ній попливуть кораблі довкола світу, довкола Канінського півострова, довкола Скандинавії. Саме оцей басейн — між Волгою і Уралом, між Північною Двиною і Печорою — Сизрань, Ставрополь, Бугуруслан, Бугульма і вище Чусовські городки, Северокамськ, Краснокамськ і ще вище наші Ухти, Чіб'ю, Кожви — все це одного разу творитиме центр радянської країни, головну її вісь, що довкола неї обертатимуться величезні простори від Алеутів на Тихому океані до Брестя на Атлянтику… Тож під цією корою землі лежать найбільші багатства нашої країни. Отут під нашими ногами лежать моря великого девонського океану, що має центр біля Орська на Уралі і біля Самари на Волзі, і ми тут робимо перші скромні шкрабульки великого майбутнього могутнього промислу.

— І ви, — перервала Мороза Людмила, — одного разу станете багато більшим ніж Петро Великий…

— Ні. Я не стану не більшим, не меншим. Ми безіменні, нас тут таких, самі бачите, скільки. Наша доба очолена одним іменем, і все покориться йому.

— Їдемо! — враз промовила Людмила, приострожила свого коня, і він помчався. За нею погнав свого коня Мороз.

Іншим разом Мороз запросив Людмилу летіти з ним до пристані Нар'ян-Мару літаком і звелів пілотові завернути аж до Обі понад Уралом і сягнути вниз до океану. Перед очима розгорнулась величава панорама на сотні кілометрів, спочатку Европи, далі Сибіру, виринали то губились в туманах пласкі зелені і білі узгір'я і, здавалось, що історії ніколи не вдасться підпорядкувати їх своїй силі. Все далі і далі на схід, мов стріла, мчиться в просторі сріблиста крилата машина, стираючи незримі меридіяни, все вище і вище в небо синє тікає