Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

часами я мав багато важких переживань, які знов довели мою нервову систему до поганого стану. А оце недавно в мене помер син (трьох місяців) при тяжких обставинах. Це вкрай зопсувало мої нерви… Почуваю себе дуже погано»[825]. Стосунки між В. Винниченком і Л. Гольдмерштейн були непростими, їх дитина була небажаною для Винниченка: «Люсі він не любив і боявся, що дитина прив’яже його до цієї, старшої за нього на два роки жінки — матері шестирічного сина»[826]. «Свій любовний роман із Люсею Гольдмерштейн письменник відтворить у п’єсі «Memento», написаній тієї ж трагічної осені 1908 року, — зазначав М. Жулинський. — І те, що батько небажаної дитини художник Василь Кривенко в п’єсі виставляє немовля на холод і цим спричинює його смерть, наштовхувало і саму Люсю Гольдмерштейн, і прихильну до Винниченка родину Левка Юркевича на думку про свідому вину Винниченка в смерті сина»[827]. Історія з бажанням синовбивства спричинить нав’язливий мотив у невротичній психосемантиці порубіжних творів Винниченка. Як відомо, для психоаналізу не важливо, чи був реальний злочин, а важливо, що він мав місце у психології суб’єкта. Нав’язливий мотив у творчості Винниченка — яскраве тому підтвердження.

У 1916 р. дружина письменника Розалія Яківна внаслідок позаматкової вагітності назавжди позбавляється можливості материнства, а Винниченко — батьківства. Очевидно, такий життєвий «сценарій» викликає бажання розібратися з власним ставленням до смерті. У «Щоденнику» цього ж року він писатиме: «Кошмар тягнеться. Коха в лікарні. Невідомо й досі, що в неї. Здається, тільки те, що позаматкова вагітність. Значить, операція і ще місяць лежання в лікарні. Життя ніби намагається примусити нас вірити в забобони. Стільки мріяти про рождіння дитини, з такою побожністю, захватом і чистотою готуватись до цього, так обгортати це інтимною таємністю — і так прилюдно, боляче, з такими муками відмовитись від своєї мрії. Життя ніби хоче поглузувати, висміяти, примусити боятися його»[828]. В іншому щоденниковому записі: «На дітей без болю і жаської тривоги дивитись не можу»[829]. Ця психобіографічна проблема дасть поштовх для творчих рефлексій Винниченка над національним батьківством і пов’язаними з ним етичними вимогами. Автобіографічність цих психологічних конфліктів у творчості В. Винниченка підтверджують сучасні дослідники[830].

На перший погляд В. Винниченко перевертає головний конфлікт творчості Ф. Достоєвського, що виходить з опозиції «син-батько»: замість батьковбивства як головного мотиву творчості російського письменника («основного і первинного злочину людства і окремої людини»[831], за Фройдом) багатократно актуалізується український батьківський страх смерті через несвідомого сина. Цей страх смерті особливо актуальний для українського світу, який бореться за власну державність. Модерний батько, як показує творчість В. Винниченка, прагне аристократично унормувати сексуальний інстинкт, але стикається з емпіричною перешкодою, яка штовхає його на злочинний шлях. Обернений едіповий конфлікт, що постає як батьківський бунт проти небажаного сина, у творчості Винниченка відсилає також до західноєвропейської літератури. Так, драматичний мотив вбивства дитини на зламі віків присутній в новелі Гі де Мопассана «Сповідь», романі «Невинна жертва» Г. Д’Аннунціо та ін. У «Записках Кирпатого Мефістофеля» Яків Михайлюк, пробуючи скоїти синовбивство, «інтертекстуально» коментує свою українську нерішучість: «У Мопассана в оповіданні це легше виходило…»[832].

B. Винниченко також продовжує розвивати еротичну проблематику, порушену свого часу Захер-Мазохом, який у романі «Дон Жуан з Коломиї» (1866) висновував, що материнський інстинкт віддаляє подружню пару одне від одного, робить невдоволеного сексуального чоловіка Дон Жуаном. Та якщо Захер-Мазох виходить у своєму світобаченні з першоцінності сексуального інстинкту, то В. Винниченко — з першоцінності батьківського еросу, тому їх підсумкові ідеї розходяться. Поміщуючи національне Его у, здавалося, типову модерну проблематику, Винниченко заторкує глибинно національну проблему еросу, яка закономірно набуває в його модерністських творах серійного експерименту.

Український страх смерті на порубіжжі означає страх перед несвідомим материнством, випадковим сином від несвідомої жінки. Цей пророчий невротичний страх свідомого батька, виражений у дискурсі Винниченка, підтвердиться у час більшовицького експерименту, коли український модерний син, зрікаючись національно-традиційного батьківства, фанатично перейматиме чужорідне батьківство як російсько-імперський ленінізм-сталінізм. Винниченківський невротичний страх також відсилає до осмислення минулого в психоісторії української літератури, в якому був також актуалізований батьківський страх смерті через проблему синовбивства: у повісті М. Гоголя «Тарас Бульба» свідомий свого національного обов’язку батько вбиває несвідомого сина, коли той стає жертвою стихійних сексуальних інстинктів. Продовжуючи гоголівську проблематику батьківської честі, Т. Шевченко вкаже на колоніальне згасання жорстокої батьківської волі: «Не заріже батько сина, / Своєї дитини / За честь, славу, за братерство, / За волю Вкраїни. / Не заріже — викохає / Та й продасть в різницю / Москалеві…»[833]. У цьому загальнонаціональному контексті батьківсько-синівського конфлікту прояснюється символізація його модерного вияву, невипадково взятого Винниченком для аналізу.

Художник Василь Кривенко з драми «Memento» (1908), реагуючи на факт появи випадкової дитини (як плоду лише стихійних сил — сексуальних інстинктів), впадає у невротичний відчай: «Моя дитина — дегенерат!.. Це після всіх моїх мрій, теорій, після жагучого бажання мати дитину тільки від тої, з якою… Оце вскочив… все іде к чорту — і твої мрії, теорії, бажання, вся твоя чесність, все»[834]. Така чоловіча психосемантика відчаю пов’язана з тим, що несвідомий син є носієм імпульсу до батьковбивства. Ця проблематика вивершується у романі «Записки Кирпатого Мефістофеля».

Головний винниченківський герой — Яків Михайлюк на прізвисько «Кирпатий Мефістофель» — нагадує демонічного психоаналітика, який має вивести на поверхню свідомості несвідомі бажання людей. Мефістофельська психоаналітична діяльність проявляється в тому, що несвідомі себе люди провокуються до втілення власних латентних бажань. Для цього український Мефістофель розробляє відповідний сценарій, заохочує до рішучих дій, показує, куди йти. Будучи тонким знавцем людських душ, він прагне побачити їх у ситуації небезпечного психологічного експерименту. Роль «режисера» приносить Якову демонічне задоволення від влади над людьми. «Мені приємно, — зізнається він, — заманити чоловіка на саму гору і зіпхнути його вниз. І той момент, коли в очах, поширених надією і захватом, блискає жах, — є найкращий. Приємно, коли увага застигає й ти обережно, м’яко повертаєш його в той бік, який тобі потрібний. А він усміхається й гадає, що сам іде, „сам іде“! От за це ще можна багато дати: коли ти так запанував над ним, що він уже й не помічає того»[835]. Водночас там, де свідома людина виявляє стійкість моральних переконань, Яків також не може стримати свого захоплення від особистості, на що вказує історія з «ідейно-інтелігентним» Нечипоренком, якого Кирпатий Мефістофель спокушає в голод трьомастами карбованцями, за які той повинен «вмовити одного чоловіка, що абсолютної істини на світі немає й що світ є не що інше, як тільки наша уява»