read-books.club » Сучасна проза » На запах м’яса 📚 - Українською

Читати книгу - "На запах м’яса"

176
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "На запах м’яса" автора Люко Дашвар. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 87 88 89 ... 100
Перейти на сторінку:
в інших світах.

— Їдь по гроші, Томо… — прохрипів Петро. — А я… хлопця поховаю. Так, щоби я один знав, де він лежить. Як Майя слова не дотримає, хай краще мене посадять.

Допоміг розхристаній Томі підвестися, повів до моторолера.

— Ти в село не через місток повертайся, — наказував тремтячим голосом. — Об’їдь через ліс. І коли сюди їхатимеш… Теж лісом. Томо! Чуєш?

— Жити не хочу, — видушила Тома.

— Що ти, сонце моє?! Ми теє… подужаємо. Я ж із тобою… Як повернешся і гроші віддаси, за яром мене чекай. Туди підійду, коли… хлопця поховаю… Чуєш? Томо!

…А у своїй хаті біля вікна стояла Уляна — бліда, нерухома, закам’яніла. Затулила лице долонями, шепотіла крізь сльози:

— Нічого не бачила. Нічого… Прости, Сашку. Син у мене… Мені до сина треба…

Підхопила сумку, тихо вийшла з хати, обійшла її, побрьохала через город до лісу. До вечора на Добрики вийде. На автобус і в Прилуки. Синочок єдиний чекає. Уляні за кого думати? Уляні сина в біді підтримувати. Немає Уляні інших справ…

Уже в присмерках приголомшені, убиті страшною пригодою Реп’яхи залишили Лупин хутір. Перемазаний глиною Петро сів за кермо моторолера, напівбожевільна Тома, що вона перед тим привезла гроші й забула чоловіків наказ чекати його за яром, узялася перекопувати закривавлену доріжку, де ще кілька годин тому лежав Санджив, ледь забралася на заднє сидіння дирчика, вчепилася в чоловіка — поїхали в бік лісу, щоби з’явитися в Капулетцях не від Лупиного хутора, з іншого боку. Петрові ще було завдання в Добрики поштарці Галі драндулет відвезти і скорше додому повернутися — боявся за Тому. Трусилася, не дихала — тільки зітхала.

Майка скрутилася на ґанку — око сіпалося, плечі судомно здригалися, зупинити не могла. Витріщилася на темні вікна сусідських хат. Сама… Під ногами купа грошей валяється, що їх Тома привезла у звичайному целофановому пакеті, поклала на ґанок поряд із Майкою. Біля двору блискуча автівка. Реп’яхи повернуться! Обов’язково повернуться і вб’ють її! Вони то все, щоби відвести очі. Темряви чекають. Ночі… А ніч — он вона, глушить день.

Жах скував мізки. Роззирнулася зацьковано, та кого тут розгледиш? Простіше самій у темряві сховатися, бо навкруги жодного джерела світла — тільки з небес, а небеса злі, недобрі: супляться хмарами, падають дощем. Вкинула до целофанового пакета з гривнями долари, залишила на ґанку.

— Подавіться своїми грішми! — Посунула крадькома на вулицю. Присіла біля колодязя навпочіпки: тут її ніхто не помітить. Раптом зметикувала: якщо Реп’ях повернеться, сяде за кермо «Волги» і ввімкне фари — світитимуть на колодязь.

Забула дихати. Перебралася на інший бік вулиці. Чого ж Уляна саме сьогодні поїхала?! Якби вона була на хуторі… Може б, і Сашко живим залишився…

Ноги самі понесли до Сандживової хати. «Не насміляться Реп’яхи сюди припхатися! — паніка. — Нізащо не увійдуть… Тут перечекаю…»

Штовхонула двері — відчинені. Прослизнула, замкнула за собою засув. У повній темряві намацала ліхтарик. Увімкнула. Накинула на нього рушник — ледь помітний вогник лишився. Знадвору й не роздивишся.

Роззирнулася… і побачила Хауса. Величезний котище лежав на циновці — очі розплющені, паща роззявлена. Дивився крізь Майку, ніби не було її. Дихав важко.

— Хаусе… — розплакалася. — Де ти вештався?..

Кіт не реагував — лежав, мов здох. Майка скрутилася на циновці біля стіни. Косувала на Хауса, підійти боялася. Щось він… геть ніякий. Відчуває?

— Знає… — почула тихий, як шелест, голос Санджива.

— Сандживе… — ковтала сльози. — Ти через мене помер! Мене вбити хотіли!

— Тільки через себе… Хочеш вірш?

— Вірш?

— «Я відійшов помочитися не там, де вся солдатня, і снайпер тої ж миті мене на той світ відправив. Я думаю, ви схибили, висміюючи мене, того, хто принципово не змінював своїх правил».

— Ти написав?

— Кіплінг…

— Нащо ти втрутився?

— Жінка не знала, що вона добра. Тепер знатиме.

— Тебе тепер немає…

— Душа безсмертна…

— Як мені тепер жити?

— Прийняти… Зрозуміти. Простити. Далі йти.

— Ти стоятимеш перед очима. Не даси зрушити. Страшно! Так страшно!

— А ти не бійся… Як тоді, коли помирала…

— Ти знав?

— Так… Ти ярилася, ніби всі винні.

— А всі і є винні! За що любити людей? За зради, підлість? За те, що вважають тебе мертвим ще до того, як ти помреш?!

— За те, що ти — одна з людей, квітів, тварин, рослин… — розтанув голос, лишив Майку на самоті із гіркими думками.

Зиркнула на Хауса, ніби мала зарядитися від тварини, щоби відчути себе однією з усього живого світу, та тої ночі Хаус не віддавав нічого — лежав нерухомо, як мертвий, тільки сльоза в куті жовтого ока.

— Мордуєшся? — спитала Хауса. — Винним почуваєшся?.. Я теж… Ніч… Така довга ніч… Ніби ніколи вже сонце не зійде…

У п’ятницю зранку сонце хоч і зійшло, та не показалося — дощ зарядив. Тихо падав. Майка обережно підійшла до Хауса, простягнула руку — кіт не вишкірився, не показав гострі пазури: лежав м’якою ганчіркою, дихав важко.

— Не помирай, — розревлася.

Побігла до Сандживового сараю: може, їжі якої для Хауса знайде. Перерила полиці — нема. Посунула до вулички: «Волга» стоїть, хати за ніч не згоріли в пеклі. Нікого… Жодної живої душі, а життя не зникло — пташки розцвірінчалися, під Уляниним двором бузок розквітнув: так міцно пах — росою бузковою оббризкаєшся, наче парфумами облився. Відро на колодязі рипить, біля хати Троянова кукурудза вилізла…

Сіла на колодязь, зрушити до власної хати не могла. Учорашні вранішні проблеми: втеча Толі, безпорадність, зів’ялі помідори й зіпсований чайник — усе шубовснуло в чорну безодню. Нема, не роздивитися. Із сірим днем — безжальна ясність. Учора… її мали загорнути в брезент, понести в ліс…

— Помирати здоровою ще страшніше, ніж хворою… — прошепотіла. — Добре, що тут немає людей…

Вдивилася в нерівну ґрунтовку — суне хтось до хутора пішки. Напружилася — страх зміцнів, застигла біля колодязя. За кілька хвилин уже роздивитися могла — Реп’ях.

Почорнів за ніч. Очі мов у хворого собаки.

— Тома лежить… — сказав спустошено. — Боюся за неї…

Майка згадала, як Тома везла її до Добриків, вдягала в секонді… Сльози набігли…

— Я чого… — усе тим же невиразним, спустошеним голосом сказав Реп’ях. — Сфотографувати тебе маю… На мильницю. Для водійських прав. Хлопці знайомі все

1 ... 87 88 89 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На запах м’яса», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На запах м’яса"