Читати книгу - "На запах м’яса"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Їдь по гроші, Томо… — прохрипів Петро. — А я… хлопця поховаю. Так, щоби я один знав, де він лежить. Як Майя слова не дотримає, хай краще мене посадять.
Допоміг розхристаній Томі підвестися, повів до моторолера.
— Ти в село не через місток повертайся, — наказував тремтячим голосом. — Об’їдь через ліс. І коли сюди їхатимеш… Теж лісом. Томо! Чуєш?
— Жити не хочу, — видушила Тома.
— Що ти, сонце моє?! Ми теє… подужаємо. Я ж із тобою… Як повернешся і гроші віддаси, за яром мене чекай. Туди підійду, коли… хлопця поховаю… Чуєш? Томо!
…А у своїй хаті біля вікна стояла Уляна — бліда, нерухома, закам’яніла. Затулила лице долонями, шепотіла крізь сльози:
— Нічого не бачила. Нічого… Прости, Сашку. Син у мене… Мені до сина треба…
Підхопила сумку, тихо вийшла з хати, обійшла її, побрьохала через город до лісу. До вечора на Добрики вийде. На автобус і в Прилуки. Синочок єдиний чекає. Уляні за кого думати? Уляні сина в біді підтримувати. Немає Уляні інших справ…
Уже в присмерках приголомшені, убиті страшною пригодою Реп’яхи залишили Лупин хутір. Перемазаний глиною Петро сів за кермо моторолера, напівбожевільна Тома, що вона перед тим привезла гроші й забула чоловіків наказ чекати його за яром, узялася перекопувати закривавлену доріжку, де ще кілька годин тому лежав Санджив, ледь забралася на заднє сидіння дирчика, вчепилася в чоловіка — поїхали в бік лісу, щоби з’явитися в Капулетцях не від Лупиного хутора, з іншого боку. Петрові ще було завдання в Добрики поштарці Галі драндулет відвезти і скорше додому повернутися — боявся за Тому. Трусилася, не дихала — тільки зітхала.
Майка скрутилася на ґанку — око сіпалося, плечі судомно здригалися, зупинити не могла. Витріщилася на темні вікна сусідських хат. Сама… Під ногами купа грошей валяється, що їх Тома привезла у звичайному целофановому пакеті, поклала на ґанок поряд із Майкою. Біля двору блискуча автівка. Реп’яхи повернуться! Обов’язково повернуться і вб’ють її! Вони то все, щоби відвести очі. Темряви чекають. Ночі… А ніч — он вона, глушить день.
Жах скував мізки. Роззирнулася зацьковано, та кого тут розгледиш? Простіше самій у темряві сховатися, бо навкруги жодного джерела світла — тільки з небес, а небеса злі, недобрі: супляться хмарами, падають дощем. Вкинула до целофанового пакета з гривнями долари, залишила на ґанку.
— Подавіться своїми грішми! — Посунула крадькома на вулицю. Присіла біля колодязя навпочіпки: тут її ніхто не помітить. Раптом зметикувала: якщо Реп’ях повернеться, сяде за кермо «Волги» і ввімкне фари — світитимуть на колодязь.
Забула дихати. Перебралася на інший бік вулиці. Чого ж Уляна саме сьогодні поїхала?! Якби вона була на хуторі… Може б, і Сашко живим залишився…
Ноги самі понесли до Сандживової хати. «Не насміляться Реп’яхи сюди припхатися! — паніка. — Нізащо не увійдуть… Тут перечекаю…»
Штовхонула двері — відчинені. Прослизнула, замкнула за собою засув. У повній темряві намацала ліхтарик. Увімкнула. Накинула на нього рушник — ледь помітний вогник лишився. Знадвору й не роздивишся.
Роззирнулася… і побачила Хауса. Величезний котище лежав на циновці — очі розплющені, паща роззявлена. Дивився крізь Майку, ніби не було її. Дихав важко.
— Хаусе… — розплакалася. — Де ти вештався?..
Кіт не реагував — лежав, мов здох. Майка скрутилася на циновці біля стіни. Косувала на Хауса, підійти боялася. Щось він… геть ніякий. Відчуває?
— Знає… — почула тихий, як шелест, голос Санджива.
— Сандживе… — ковтала сльози. — Ти через мене помер! Мене вбити хотіли!
— Тільки через себе… Хочеш вірш?
— Вірш?
— «Я відійшов помочитися не там, де вся солдатня, і снайпер тої ж миті мене на той світ відправив. Я думаю, ви схибили, висміюючи мене, того, хто принципово не змінював своїх правил».
— Ти написав?
— Кіплінг…
— Нащо ти втрутився?
— Жінка не знала, що вона добра. Тепер знатиме.
— Тебе тепер немає…
— Душа безсмертна…
— Як мені тепер жити?
— Прийняти… Зрозуміти. Простити. Далі йти.
— Ти стоятимеш перед очима. Не даси зрушити. Страшно! Так страшно!
— А ти не бійся… Як тоді, коли помирала…
— Ти знав?
— Так… Ти ярилася, ніби всі винні.
— А всі і є винні! За що любити людей? За зради, підлість? За те, що вважають тебе мертвим ще до того, як ти помреш?!
— За те, що ти — одна з людей, квітів, тварин, рослин… — розтанув голос, лишив Майку на самоті із гіркими думками.
Зиркнула на Хауса, ніби мала зарядитися від тварини, щоби відчути себе однією з усього живого світу, та тої ночі Хаус не віддавав нічого — лежав нерухомо, як мертвий, тільки сльоза в куті жовтого ока.
— Мордуєшся? — спитала Хауса. — Винним почуваєшся?.. Я теж… Ніч… Така довга ніч… Ніби ніколи вже сонце не зійде…
У п’ятницю зранку сонце хоч і зійшло, та не показалося — дощ зарядив. Тихо падав. Майка обережно підійшла до Хауса, простягнула руку — кіт не вишкірився, не показав гострі пазури: лежав м’якою ганчіркою, дихав важко.
— Не помирай, — розревлася.
Побігла до Сандживового сараю: може, їжі якої для Хауса знайде. Перерила полиці — нема. Посунула до вулички: «Волга» стоїть, хати за ніч не згоріли в пеклі. Нікого… Жодної живої душі, а життя не зникло — пташки розцвірінчалися, під Уляниним двором бузок розквітнув: так міцно пах — росою бузковою оббризкаєшся, наче парфумами облився. Відро на колодязі рипить, біля хати Троянова кукурудза вилізла…
Сіла на колодязь, зрушити до власної хати не могла. Учорашні вранішні проблеми: втеча Толі, безпорадність, зів’ялі помідори й зіпсований чайник — усе шубовснуло в чорну безодню. Нема, не роздивитися. Із сірим днем — безжальна ясність. Учора… її мали загорнути в брезент, понести в ліс…
— Помирати здоровою ще страшніше, ніж хворою… — прошепотіла. — Добре, що тут немає людей…
Вдивилася в нерівну ґрунтовку — суне хтось до хутора пішки. Напружилася — страх зміцнів, застигла біля колодязя. За кілька хвилин уже роздивитися могла — Реп’ях.
Почорнів за ніч. Очі мов у хворого собаки.
— Тома лежить… — сказав спустошено. — Боюся за неї…
Майка згадала, як Тома везла її до Добриків, вдягала в секонді… Сльози набігли…
— Я чого… — усе тим же невиразним, спустошеним голосом сказав Реп’ях. — Сфотографувати тебе маю… На мильницю. Для водійських прав. Хлопці знайомі все
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На запах м’яса», після закриття браузера.