read-books.club » Детективи » Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу 📚 - Українською

Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

271
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 87 88 89 ... 248
Перейти на сторінку:
погрожував розчавити лапищею своє величезною. А слон же істота дебела, з ним не жартуй. То їх благородь ледь грець не схопив, довелося водою холодною відливати, щоб до тями повернути. Спиртуози — вони і не таке навіяти можуть.

Кажу оце собі й не вірю. Щось засіло у серці скабкою, не дає спокою, так і вимагає — перевір, перевір! Потім згадую, що на базарі один рубач казав, що наче бачив учора в небі зірку. З села їхав, де купив трьох кабанчиків. Вже темно було, коли побачив її — велику і при землі. Незвичайна вона якась, величезна, з ліхтариками. Рубач тепер казав, що то знак був, що жиди дитину вкрали. А оце зараз зметикував я, що рубач той теж біля Святошинських дач їхав!

А оце вже цікаво. Вийшов я з шинку, зупинив візника і поїхав до лісу за тими дачами. На місці розплатився і пішов нишпорити. Оце аби хто побачив, то подумав би, що напився Іван Підіпригора і вештається лісом, ніби причинний. А я наче хорт — відчув, відчув слід! Ото нехай і кажуть, що філеру головне ноги, а я скажу, що філеру головне — чуйка! Без чуйки ніякі ноги не допоможуть. Бо ось клієнт твій забіг у будинок, а з нього два виходи. До чорного бігти чи біля парадного чекати? Відчути треба того, кого переслідуєш, тоді нікуди він не подінеться. Ось і тут я відчув, що взяв слід. Бігав, бігав, усю пику об гілля обдер, коли вибіг на галявину.

А посеред неї диво якесь. Наче залізне, виблискує у променях сонця, стоїть на ніжках, як самовар, тільки ж велике таке одоробло, може, як трамвай у довжину, приплюснуто, наче дзиґа чи ото миски полив’яні одна на одну догори дриґом покладені. І ні вікон у ньому, ні дверей. Що ж це ще таке? Постояв я в кущах, потім вийшов, підійшов. Як є диво, нічого подібного в житті не бачив. Присів, бачу, під махиною цією вся трава випалена Ну точно, ніби самовар велетенський, тільки хто ж із нього чай п’є? Коли бачу, а в траві, поруч, кораблик лежить. Яким діти бавляться. Тут як вдарило мене! Бо ж дитина Гусятинського, коли йшла у двір гуляти, то мати їй кораблика дала Ось так!

Ох як серце в мене закалатало! Ледь не вистрибнуло. Я до кораблика підскочив, схопив, роздивляюся його, коли в самоварі тому щось як заторохтить. Палка вилізла якась, а з неї промінь, тоненький такий, червоний, світити почав. Забігав по землі, а потім на мене перейшов. І так піднімається. Відчуття — наче гадюка по тобі повзе. Так і хотілося стрибнути вбік і тікати. Але ж знаю я, що людина — істота дурна, завжди їй хочеться не те, що треба То не стрибав, а став і стою, наче кам’яний. Навіть дихати припинив. Ані руш. А промінь ото знай по мені бігає, наче вивчає. Потім на лобі зупинився. З хвилину ото там промінь стояв, відчував я його тепло. Мені вже паморочитися почало без повітря. Коли чую, поруч шелестить щось. Мабуть, і промінь почув, зліз із мене, убік пішов. Дивлюся, а то їжак на галявину вибіг. Носом крутить, вивчає, чи немає чого поїсти. Тут на нього промінь. А їжак же істота нерозумна, не зауважив променя, далі побіг. До самовара цього. І тут промінь, наче ото батіг, як вигнеться та вдарить! І їжак від удару, що перестиглий огірок, розлетівся на друзки! Був їжак і немає їжака! Ось так!

Промінь ще понишпорив трохи, а потім згас. Я ще постояв, а потім хамелю-хамелю, позадкував і геть від того самовара до лісу. Спитаєте, як здогадався, що небезпечний промінь і кам’яніти під ним треба? Та кажу ж — чуйка! Без чуйки філеру — як муляру без рук. Сказало серце стояти, я й стояв, тим тільки і врятувався.

Вибіг з лісу, почимчикував до міста Коли наганяє мене візник. Місцевим виявився. Плигнув я до нього, їдемо. Питає мене про погром, чи буде.

— Тобі яка різниця? — дивуюся я.

— Та як же! Як буде, так я до міста поїду! Жиди — багаті, може, щось і собі у них прихоплю.

— Кулю хіба що. Думаєш, жиди просто так віддадуть майно? Відбиватися будуть.

— Та все одно цікаво, — каже візник.

— Слухай, а ти ж тут часто їздиш, біля лісу?

— Та щодня.

— А чи вогнів у небі не бачив останнім часом?

— Вогнів не було, але вчора двох таких дивних пасажирів віз, що борони Боже.

— І чим дивні?

— Та всім! По-перше, іноземці, бо балакають наче по-нашому, але не так якось.

— Акцент інший?

— Що?

— Акцент. Та Бог з ним, де тобі це знати. Що ще?

— Двоє їх, пики такі, наче сокирою вирубані. Носаті, щокаті. Кінь, як їх побачив, так аж на задні ноги присів. А в мене ж кінь сміливий. Так, Гнідко? Сміливий! І вовків бачив, і ведмедя колись на ярмарку не злякався! А то іржати почав, тремтить весь, наче я не двох пасажирів беру, а тічку вовків. А потім ті двоє як сіли, ледь візок мій не розвалили, отакі важкі виявилися! Наче залізні!

— Мо’ в них багаж який був?

— Багаж був. Ящик такий плетений, але зовсім легкий. Принаймні вони його легко піднімали. Я хотів допомогти, так не допустили. І все туди чимось порскали, у ящик той, наче дікалоном якимось.

— І куди їхали?

— Та до Святошинських дач. Довіз їх, вони пішли попід лісом, а я додому. Тут я в селі живу, неподалік. А оце сьогодні зранку їхав, а вони до міста йшли. З тим самим ящиком Підвіз їх. Платять вони добре.

— То кажеш, що іноземці?

— Ага.

— А може, жиди?

— Ні, точно не жиди. Мабуть, німці — балакають якось різко. Залізом віддає. Оце їду до міста їх забирати. Домовилися, що о сьомій.

— Їх?

— Ага І завдаток дали, щоб точно приїхав. Їм ходити якось важко.

— Важко?

— Ну. Скриплять вони, як ото пружина стара.

Замислився я. Оці двоє іноземців із ящиком, вогні в небі, залізна бандура в лісі і кораблик дитячий. Наче й далеке все одне від одного, але ж якось пов’язане! Чую, що так! Вже у Київ в’їхали, коли зрозумів я! Що ті двоє, вони ж дитину і вкрали! Запхали у ящик

1 ... 87 88 89 ... 248
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"