Читати книгу - "Казки народів світу"

Наступного ранку цар прокинувся, відчинив вікно і, позирнувши в нього, побачив перед своїм палацом порожнє місце. Вражений цар подумав, що це йому ввижається, і став протирати очі — аж ні, Аладдінового палацу таки не було!.. Цар розгубився: йому здалося, що його вдарили мечем по голові. А потім він заломив руки й гірко заплакав і послав по свого візира, а коли той прибіг, відчайдушно закричав:

— Кажи, де Аладдінів палац? Де моя люба дочка?

Візир сторопів.

— Чого ти дивуєшся? — вигукнув цар. — Глянь-бо у вікно!

І візир подивився у вікно й не побачив нічого, крім голої землі, і теж стерявся й стояв перед царем, мов німий.

Нарешті візир обізвався:

— Я ж казав, о царю часу, що все це — ворожба, чари клятого Аладдіна! А ти мені не вірив!

Цар розгнівався страшним гнівом і закричав:

— Де Аладдін?

А візир відповів:

— Він на полюванні.

Тоді цар звелів одному з емірів вирушити зі своїми воїнами по Аладдіна й, закутого та зв’язаного, привести його до палацу.

Емір поскакав зі своїми воїнами до Аладдіна й сказав:

— Не гнівайся, пане, але цар звелів привести тебе, закутого й зв'язаного, до нього. Пробач мені — адже я повинен коритися цареві.

Аладдін, почувши ці слова, дуже здивувався й спитав еміра:

— Чи не знаєш ти, чому розсердився на мене цар?

І емір відповів:

— О володарю, я нічого не знаю.

Аладдін зійшов з коня і сказав:

— Що ж, роби, як звелів тобі цар.

Аладдіна закували, зв’язали йому руки й повезли до царя. І коли його везли містом, городяни, дивлячись на нього, щиро журилися. А тоді всі як один схопили зброю й подалися слідом за Аладдіном — побачити, що робитиме з ним цар.

Аладдіна привезли під палац, і цар наказав зітнути йому голову з плечей.

Городяни, почувши це, замкнули браму палацу. Деякі з них видерлися на мури, а інші почали ламати двері й бити вікна, щоб увійти всередину. Вони хотіли вбити царя.

Візир прийшов до царя й мовив;

— О царю часу, на тебе чигав велике лихо! Краще помилуй Аладдіна, а то твої підданці вб’ють тебе і нас також не пожаліють!

І цар послав сказати народові, що він помилує Аладдіна, і звелів катові розв’язати його й привести до себе.

Аладдін поцілував перед царем землю й спитав:

— О царю часу, коли ласка твоя, скажи, за який гріх ти хочеш мене скарати?

— Дурисвіт! — вигукнув цар. — Ніби ти сам не знаєш, чим ти переді мною завинив!

І він звернувся до візира:

— Підведи його до вікна!

Візир підвів Аладдіна до вікна, той глянув і не побачив свого палацу, а побачив тільки пустирище. І він розгубився й не міг зрозуміти, куди дівся палац.

— Ну що? Де твій палац? — гнівно вигукнув цар. — І де моя дочка, кров мого серця, моя єдина дитина?

— Присягаюся твоєю головою, царю, — відповів Аладдін, — я нічого не знаю!

— Тож слухай! Я помилував тебе тільки для того, щоб ти розшукав мою дочку. Якщо ти її не повернеш, я зітну тобі голову!

— О царю часу, — сказав Аладдін, — дай мені сорок днів, і якщо я не поверну тобі дочку — рубай мені голову!

— Гаразд, — мовив цар. — Але не сподівайся, що тобі пощастить втекти від мене! Я дістану тебе, хоч би де ти сховався! Присягаюсь своїм життям!

Аладдін вийшов від царя смутний-невеселий. А городяни, побачивши його живим і цілим, дуже зраділи й вітали свого улюбленця захопленими вигуками.

Два дні сидів Аладдін в домі у матері, журячись і побиваючись. Особливо сумував він за своєю дружиною — царівною Будур. А третього дня вирушив на пошуки. «Де я знайду свій палац і свою дружину?» — думав він у розпачі.

Він довго простував навмання, аж поки опинився біля якоїсь річки. Аладдін хотів був кинутись у воду і втопитися, але швидко оволодів собою. Сівши на березі, він дивився на воду і в тяжкій журбі заламував руки. Ненароком торкнувся персня, який був у нього на пальці — і враз перед ним постав джин і вигукнув:

— Я до твоїх послуг, володарю!

Звеселів Аладдін і мовив:

— О рабе персня, я хочу, щоб ти повернув у місто мій палац і мою дружину — царівну Бадр аль-Будур!

Але джин відповів:

— О володарю, цього я не можу зробити! На це здатен тільки раб лампи.

— Ну, то хоч перенеси мене до мого палацу, — сказав Аладдін.

— Слухаю і корюся! — вигукнув джин і умить переніс Аладдіна у країну Магріб, куди раб лампи за велінням чаклуна переніс його палац.

Зрадів Аладдін, побачивши палац, і став думати-гадати, як повернути царівну Будур, та нічого не міг придумати. А що на землю вже спустилася ніч, то він урешті поклав кулак під голову й солодко заснув — адже він не спав майже тиждень. Коли ж настав ясний ранок, Аладдін прокинувся, вмився у струмку, який протікав поблизу, а потім сів під вікнами палацу.

А царівна Будур день і ніч плакала-ридала, побиваючись за чоловіком та батьком, і проклинала магрібинця.

Цього ранку невільниця, яка увійшла до царівни в покої, щоб одягти її, визирнула у вікно й побачила Аладдіна!

— О моя володарко! Підійди швидше — наш володар сидить під вікнами палацу! — вигукнула вона.

І царівна Будур відчинила вікно, і Аладдін підвів голову й побачив її. Вона привітала Аладдіна, і Аладдін привітав її, і серця їхні заполонила радість. Потім царівна сказала:

— Мерщій заходь через потайні двері! Клятого магрібинця саме немає!

Царівна звеліла невільниці, щоб та відчинила Аладдінові двері, а сама побігла йому назустріч, і вони обнялися й заплакали, і Аладдін мовив:

— Люба моя, я хочу в тебе щось запитати. У мене в кімнаті стояла стара мідна лампа. Ти її не бачила?

І царівна Будур зітхнула й відповіла:

— Через цю лампу й сталося з нами лихо, коханий мій.

Аладдін попросив про все розповісти йому, і царівна розповіла, як виміняла в магрібинця стару лампу на нову.

— Вранці я прокинулась і побачила, що палац перенесено сюди, — провадила вона. — І магрібинець признався, що він зробив це завдяки чарам лампи. Тож тепер, коханий мій, ми перебуваємо у самій середині Магрібу.

— Чого хоче від тебе клятий чаклун? Що він тобі говорив? — спитав Аладдін.

І царівна відповіла:

— Він щодня приходить сюди й починає мене вмовляти, щоб я забула тебе і стала йому за дружину. Він каже, що мій батько зітнув тобі голову. І ще каже, що ти