Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Але того ж таки ранку, коли ми марширували у дворі, Бруно почав повзати рачки. Тоді ми знову подумали, що він і справді слабий на розум: робити таке, коли у тебе помер батько. Вчитель накричав на нього, мовляв, хлопчина не має й крихти вдячності. Два дні, як сирота, мить, як товариші відчули до нього прихильність і пожаліли, а він знову став на криву стежку: з огляду на його походження, хлопця вже ніщо не врятує.
Попри те, що у тій драмі я був лише другоплановим героєм, на якусь мить мене охопили сумніви. Я вже відчував щось подібне, коли, написавши твір, прокинувся наступного ранку й запитав себе: чи дійсно я любив дуче, чи був звичайним лицеміром і писав таке задля годиться? Спостерігаючи за тим, як Бруно повзає рачки, я зрозумів, що це ходіння на чотирьох було виявом його особистої гідності — так хлопчина реагував на приниження, якого завдало йому наше упріло-липке милосердя.
Кілька днів по тому, на суботньому фашистському зібранні мої міркування підтвердились. Ми виблискували у нових мундирах, як нова копійка, а мундир Бруно був таким же заяложеним, як і його нагрудник у звичайні дні, а блакитна хустина була зав’язана абияк. Це була наша присяга. Центуріон голосно виголошував: «В ім’я Бога й Італії, присягаю служити волі дуче, не шкодуючи сил, а як на те буде воля його — і власної крові. Ревно служити фашистській справі. Присягаєте?» І ми всі в один голос мали відповісти: «Присягаю». І ось, коли всі хором кричали «Присягаю!», Бруно, котрий стояв поруч зі мною, а тому я чудово все розчув, закричав «Простягаю!» Це був бунт. Так я вперше був присутнім при заколоті.
Чи бунтував він з власної волі, чи тому, що мав батька — непросипного п’яницю і соціаліста, як у тій книжці «Молодь Італії — гуртом у всьому світі»? Струпнявий Бруно був першою людиною, що показала мені, як слід реагувати на всі ті пишні слова, що душили нас.
Отже, між пам’ятним твором, що я написав у десять років і притчею про «некрихку склянку» в одинадцять, саме коли я закінчував п’ятий клас початкової школи, я переродився. І переродився я завдяки науці, що дав мені Бруно. Він був анархістом-революціонером, а я лише трошки скептичним, але оте його «Простягаю!» стало для мене некрихкою склянкою.
Певна річ, зараз, лежачи у глибокій комі, я набагато краще зрозумів те, що зі мною сталося. Невже це і є прозріння, якого досягає людина, коли доходить до незворотної межі, і лишень у цю саму мить, як Мартін Іден, пізнає суть, але, пізнавши, перестає пізнавати? Але я ще не на межі, я маю перевагу перед тими, хто вже помер. Я розумію, пізнаю, знаю, навіть пам’ятаю (вже нарешті зараз), що знаю. То що, мені пощастило більше за інших?
16. Вітер завиває, негода буяє...
Хочу згадати Лілу... Якою вона була? Я бачу, як із кіптяви цієї дрімоти виступають інші образи, а от її — немає...
Хоча будь-яка людина у нормальному стані може відчути бажання згадати, як відпочивала у відпустці минулоріч. І якщо від цього лишився хоч якийсь слід, спогад прийде. А от до мене не приходить. Моя пам’ять здригається, як кільця у солітера, тільки, на відміну від солітера, вона не має голови, блукає звивистим лабіринтом, і будь-яка мить може стати чи то початком, чи то кінцем подорожі. Отже, мушу чекати, хай спомини приходять, як їм заманеться, керуючись власного логікою. Саме так буває, коли блукаєш у тумані. Адже коли сонце освічує все навкруги, ти бачиш усе заздалегідь і сам обираєш, якою дорогою тобі йти, ідеш назустріч чомусь певному. Але коли блукаєш у тумані, ти теж ідеш назустріч комусь чи чомусь, тільки от розібрати, що то є, зможеш, лише наблизившись упритул.
Може, це нормально. Ти не можеш отримати все зараз, спогади нанизуються на шампури. А що там казала Паола про зачароване число «сім», про яке так часто згадують психологи? Людина може завиграшки пригадати підряд сім елементів переліку, а далі — пустка. Навіть на сьомому. Цікаво, що то ще за сім гномів? Веселун, Мовчун, Сонько, Буркотун, Простак, Професор... А як же сьомого звати? Завжди забуваю сьомого сьомигнома. А як там сімох царів Рима? Ромул, Нума Помпілій, Тулій Остилій, Сервій Туллій, Тарквіній Приск, Тарквіній Погордливий... А хто ж сьомий? Ага, згадав — Апчхи.
Гадаю, перше, що я згадав, була лялька у костюмі головного полкового барабанщика. На ньому був білий мундир і кепі, а якщо завести його ключиком, він починав вистукувати «там-там-ра-та-та-та-там». Справді він існував чи я лише так думав, послуговуючись батьківськими спогадами? Може, насправді спершу я згадав про фініки. Я стою під деревом, а селянин на ім’я Квіріно злазить драбиною на дерево, щоб зірвати мені найстигліший і найсмачніший фінік, але я ще не навчився казати «фінік» і кажу «сінік».
Чітко пам’ятаю останній спогад: я сиджу у Соларі, тримаючи ін-фоліо в руках. Чи зважили Паола чи хтось інший, що саме було в моїх руках, коли я знову так несподівано заснув? Вони мають якнайшвидше віддати Шекспіра Сибіллі, бо якщо мені доведеться лежати овочем довгі роки, моїй родині не стане коштів, і вони будуть вимушені продати спочатку мою студію, а потім і Солару. Ба навіть цього може виявитись замало. А завдяки тому ін-фоліо вони б могли оплатити моє перебування у лікарні хоч на цілу вічність, разом з десятком доглядальниць. Вони могли б навідуватися до мене раз на місяць, і цього б цілком вистачило, а решту часу — жили б власним життям.
Знову поряд мене якась постать. Криво осміхаючись, вона показує сороміцькі жести, а потім, ніби набігаючи на мене, обгортається кругом мого тіла і розчиняється в імлі.
«Пастилки Фіат лікують кашель, невралгії та застуду».
Знову прийшов барабанщик у кепі. Я ховаюся у діда на руках. Притулившись щокою до його піджака, відчуваю, як від діда пахне тютюном з люльки. Дід палив люльку і добре знався на тютюнові. Але чому я не знайшов його люльки у Соларі? Чи її, закопчену сірниками, обпалену, викинули дядько з тіткою як непотріб, хай би вона тричі пропала? Укупі з письмовим пір’ям, промокашками,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниче полум'я цариці Лоани», після закриття браузера.