Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

Умберто Еко

Таємниче полум’я цариці Лоани

Частина перша

НЕЩАСТЯ

1. Найлютіший місяць[1]

— А як же вас звати?

— Чекайте, крутиться на язиці...

Так усе почалося.

Я неначе прокинувся після тривалого сну, хоча й досі висів у молочнистій сіровині. Одначе я не прокинувся, а бачив сон. То було дивне марево, без жодного образу, заповнене лише звуками. Немов я не бачив, а чув голоси, які навчали мене, що я мав побачити. Вони казали мені, що я досі нічого не бачив, хіба що куриво уздовж каналів, де розчинялись обриси пейзажу: Брюґґе, я у Брюґґе, кажу, та хіба я був колись у мертвому Брюґґе? Де туман гойдається поміж веж, як ладан з ведінь? Місто сіре і скрушне, мов могила, уквітчана хризантемами, де мряка гобеленом спадає з фасадів. Душа моя висушувала віконця трамваїв, щоб потім потонути у плинному тумані ліхтарів. Імла, сестра моя цнотлива...[2]

Щільна, непроглядна імла, що огортала галас навкруги і здіймала примарні образи...[3] Врешті я опинявся у безкраїй прірві і бачив, як здійнялася невимовно височезна постать, закутана в саван, зі сліпучо-білим, як незайманий сніг, обличчям. Мене звуть Артур Ґордон Пім.

Я жував туман...[4] Примари проминали, ледь торкаючись мене, і розчинялися. Немов даремні вогники на кладовищі, вдалечині миготіли ліхтарі...

Хтось безшумно наближається до мене, немов босоніж, йде без підборів, черевиків, сандалій; штих поволоки торкається моєї щоки, ватага випивак горлає десь унизу, на краєчку порома. Порома? Це не я кажу «порома». Це голоси.

Туман тихо прослизав на маленьких котячих лапках...[5] Лишився тільки туман, мов світ розчинився у ньому.

Поза тим, розплющуючи очі, я щораз неначе бачив спалахи. Чув голоси: «Пані, насправді це зовсім не кома... Ні, на бога, не зважайте на рівні покази енцефалограми. Реакційної здатності не втрачено...»

Хтось направляв мені у вічі промінь світла, але потому знов було темно. Чув, як десь мене вкололи голкою. «От бачите, руховий рефлекс є».

Меґре йшов у такому густому тумані, що не видно було, куди ступати[6]. Туман переповнений людськими створіннями, він кишить насиченим і таємничим життям. Меґре? Елементарно, любий Ватсоне, як десять маленьких індіанців, а собака Баскервілів схороняється у тумані.

Багато незвичайних явищ указують на те, що ми входимо в невідому область океану, де відбуваються справжні чудеса. На південному обрії часто виникає широка смуга світло-сірої пари, яка то шугає стовпами вгору, то швидко переміщується зі сходу на захід або з заходу на схід, то знову розтягується в рівне пасмо — одне слово, постійно змінює обриси та барви і цим дуже нагадує північне полярне сяйво... Потім нас затягнуло у пащу водоверті, де розійшлася страшезна безодня, готова нас проковтнути.

Я чув, як навколо балакають люди, хотів заволати, сповіщаючи їх, що я тут. Навколо стояв неугавний галас, мов мене заковтнули гострозубі парубоцькі машини[7]. Я був у виправному таборі. У голові було так важко, немов на мене нап’яли залізну маску. Здавалось, я бачив блакитне світло.

— У нього асиметрія зіниць.

Мої думки були уривчастими, безсумнівно, я приходив до тями, проте не міг поворухнутися. Аби лишень я міг повернутися до тями. Я знову заснув? На кілька годин, діб, століть?

Знову все заволокло туманом, голоси у тумані, про туман. Seltsam, іт Nebel zu wandern![8] Якою це мовою? Здавалось, я пливу морем, я відчував, що берег десь поряд, та ніяк не міг його дістатися. Ніхто мене не бачив, і мене відносило відпливом.

Благаю, скажіть мені щось, прошу, торкніться мене. Я відчув на чолі чиюсь руку. Яке полегшення. Знову хтось заговорив:

— Пані, траплялися випадки, коли пацієнти раптом приходять до тями і на власних ногах йдуть геть.

Хтось надокучав мені неугавним світлом, дзенькаючи камертоном. Я почувався так, ніби мені під носа тицьнули баночку з гірчицею, а потім зубчик часнику. Земля пахне грибами[9].

Знову чиїсь голоси, але цього разу зсередини: довгі стогони пароплава, химерні попи у поволоці, що присліпом простують підтюпцем до Сан-Мікеле ін Боско[10].

Небо з попелу[11]. Поволока здіймається за річкою, поволока йде проти течії, туман кусає руки маленької продавчині сірників[12]. Перехожі, що йдуть через мости із Собачого острова[13], дивляться на бридко-нависле затягнуте імлою небо, самі огорнені туманом, неначе у повітряній кулі, що закутана у безпросвітний коричневий туман; за ним така неслася плетениця померлих душ, що я й не уявляв, як стільки встигло смерті причаститься[14]. Смердить вокзалом і кіптявою[15].

Знову світло, цього разу м’якше. Мені здалося, що крізь туман я розчув звуки шотландської волинки, котрі несе луною у вересовому гаю[16].

Можливо, я знову надовго заснув. Потім просвітлення. Здавалося, що я пливу у склянці води з анісовою настоянкою[17].

Він стояв переді мною, навіть попри те, що видавався тінню. У голові все плуталося, немов я прокинувся з перепою. Гадаю, я насилу щось пробурмотів, мов тієї хвилини вперше заговорив: «posco reposcoflagito»[18] керуються інфінітивом майбутнього часу? «Cujus regio, ejus religio»[19] — «Чия земля, того і віра»... Це Ауґсбурзький мир чи Празька дефенестрація?[20]І далі: «На апеннінській ділянці швидкісного автобану «Північ—Південь», а також від Ронкобілачіо до Барберіно дель Муджело[21] все затягло туманами...»

Він поблажливо посміхнувся: «Тепер розплющіть-но гарненько очі й спробуйте роздивитися навкруги. Розумієте, де ми?» Тепер я міг його роздивитися краще. Він був зодягнений у сорочку — як-бо ж то, чекайте, — білу. Я оглядівся і зміг поворушити головою: кімната була простою й чистою, вбрана кількома меблями світлих кольорів, я лежав у ліжку, а з руки у мене стирчала голка. Крізь зачинені жалюзі у кімнату заглядали сонячні промінчики, за вікном у повітрі грає весна, торжествуючи на полях і в хмарах[22]. Я прошепотів:

— Ми у лікарні, а ви... ви лікар. Зі мною трапилося нещастя?

— Так, трапилося, поясню потім. Та наразі ви вже при тямі. Тримайтеся. Мене звуть лікар Ґратароло. Вибачте, я поставлю вам кілька незручних питань. Скажіть, що це, скільки пальців?

— То — долоня, а