Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Коротше, вчитель Мональді обходить своїх сусідів, утішає їх, особливо дбаючи про вагітних жінок. Він каже, що це лише маленькі жертви в ім’я загальної перемоги. Знову лунає сирена, але тепер сповіщаючи, що небезпека минула, тож сім’ї галасливою юрбою висипають на вулиці міста. Якийсь чоловік, — звісно, ніхто й гадки не мав, що то за один (бо бомбардування заскочило його зненацька, коли він ішов вулицею), запалює цигарку. Вчитель Мональді хапає його за лікоть і насмішкувато питає, чи в курсі той, що зараз іде війна і на вулицях мусить бути суцільна темрява.
— Та навіть якби у небі ще й досі літали вороги, грець би вони звідти зауважили цигаркового вогника, — сказавши таке, чоловік затягнувся.
— Еге, а ви вже такий знавець?
— Певна річ, що знавець. Я головний пілот і літаю на бомбардувальниках. А вам коли-небудь випадало скидати бомби на Мальту?
Оце так герой — справжній. Спінений від люті, вчитель Мональді ноги в руки і... а сусіди нумо глумитися, примовляючи, що ті, що у чин вскочили, завжди так поводяться — дундуки бундючні.
Пан Мональді зі своїми творами про геройства. Перед очима — мама, тато, що понахилялися наді мною. Завтра олімпіада з літератури.
— Хоч би яка була тема твору, — каже мама, — вони обов’язково приплетуть туди дуче й війну. Отож заздалегідь приготуй кілька ефектних фраз, як-от «вірні й непідкупні боронителі Італії та її нового суспільства». Така фраза згодиться завжди, хай там якою буде тема.
— А якщо темою буде «битва за хліб»?
— Все одно десь притулити можна, треба лише попрацювати уявою.
— Пам’ятай, що солдати зрошують кров’ю вогняні піски Мармаріки, — пропонує татко свою ідею, — і не забудь написати, що наше суспільство нове, героїчне і благословенне. Це завжди спрацьовує. Навіть коли пишеш про битву за хліб.
Батьки хочуть, щоб дитина отримала високий бал. Гарне прагнення. І якщо задля гарної оцінки треба знати теореми про паралельні прямі, ти береш у руки підручник з геометрії, якщо ж тобі для цього треба говорити, як справжній «баліллієць», — мерщій зазубрювати, як мусить думати ревний «Балілла». І який йому грець, правда це чи ні. Власне, мої батьки не здогадувалися, що навіть п’ятий постулат евклідової геометрії дійсний лише для пласких площин, настільки ідеально пласких, що в дійсності таких не існує. І фашистський режим був саме такою ідеально пласкою площиною. Та до нього всі вже давно призвичаїлись. Ніхто не зважав на криволінійні вири, у яких паралельні прямі або сходяться, або безнадійно розходяться.
Немов блискавка у голові, промелькнув інший, коротенький уривок із життя:
— Мамо, а що таке революція?
— Революція, дитино, це коли країною йдуть керувати прості робітники, а у службовців, як твій тато, голови з плечей летять.
За два дні по написанні твору сталася пригода з Бруно. Бруно: двійко оченят, як у кота, гострі зуби, мишасто-сіра голова, на якій видніються великі білі плями, як при облисінні чи імпетиго. Це були рубці від струпів. Діти зі злиденних родин завжди мали струпи, адже у них був постійний авітаміноз, і жили вони у бруді, що не знав ганчірки. У молодших класах ми із хлопчиком Де Каролі були заможними, принаймні такими нас усі вважали. Хоча насправді наші сім’ї належали до того ж самого соціального прошарку, що й наш учитель. Я — тому, що мій батько завжди одягав краватку, а мама носила капелюшки (а отже, була не просто пані, а вже поважна дама), а малий Де Каролі — бо його батько мав власну крамничку, де торгував сукном. Решта були з нижчих прошарків. Удома з батьками вони й досі розмовляли на діалекті, тому, певна річ, робили море граматичних й орфографічних помилок, але найбільшим злидарем серед нас був Бруно. Нагрудник у нього завжди був чорний-чорнющий, схожий на дрантя, ніколи не носив білого комірця, а коли вдягав, то комірець той був не білий, а запацьорений і зношений. Звісно, що таке блакитний метелик, як у всіх нормальних дітей, він теж гадки не мав. Хлопець був увесь у струпах, тож його голили під нуль — єдина відома бідним родинам рада проти вошей. Голомозий і вкритий щойно затягненими рубцями від струпів. Клеймо нижчості. Загалом, наш учитель був гарною людиною, та оскільки був ще й ревним фашистом, вважав за свій обов’язок виховувати з нас справжніх мужніх чоловіків, і виховання це він провадив, супроводжуючи добрячими штурханами. Але до нас із Де Каролі — ані пальцем, бо ми ж могли пожалітися, а наші батьки були йому рівня. Оскільки наш учитель мешкав у тому ж кварталі, що й я, то він сам напросився вести мене заразом із власним сином щодня після уроків аж до самого дому, аби мій татко не завдавав собі клопоту забирати мене зі школи. А ще тому, що моя мати була двоюрідною сестрою завучевої своячки. Хтозна, може, колись...
А ось для бідолашного Бруно позашийки були щоденним ритуалом, бо ж він був дитиною жвавою, а тому за поведінку завжди мав двійку, і за те, що приходив до школи у засмальцьованому нагруднику. Задля покарання Бруно щоразу ставили за дошку, а це був неабиякий сором.
Якось Бруно явився до школи після тривалої відсутності без поважної причини. Учитель уже закочував рукави, аж ось Бруно розридався і, схлипуючи, розповів, що у нього помер батько. Вчитель розтанув, адже навіть у фашистів є серця. Звісно, під соціальною справедливістю він розумів подаяния, тож попросив, щоб усі зробили пожертву. Мабуть, і наші батьки не були черствосердими, бо наступного дня принесли хто що зміг: хто кілька монет, хто поношений одяг
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниче полум'я цариці Лоани», після закриття браузера.