Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

Натаніель розгублено кліпав очима, силкуючись усе це зрозуміти:

— І це зробив Спротив? Звідки ви знаєте?

— Бо ми знайшли трупи. Жодного велетенського глиняного ґолема там не було, Мендрейку. Можете одразу відкинути цю думку. А ми всі невдовзі залишимось без роботи. Дюваль...

Він позадкував. Натаніелева наставниця, Джесіка Вайтвел, підвелася з крісла й манірно, велично подалася до нього. Хлопець кахикнув:

— Мадам, мені треба негайно переговорити з вами. У Празі...

— Це ви в усьому винні, Мендрейку! — з лютим блиском в очах накинулась вона на нього. — Це ви збили мене з пантелику побрехеньками вашого демона, й тепер ми — завдяки вам — пошилися в цілковиті дурні! В такі дурні, що я втратила останню ласку прем’єр-міністра! Цього ранку моє Міністерство державної безпеки передали під керівництво Дюваля. Він також узяв на себе операцію з боротьби зі Спротивом!

— Пробачте, мадам. Будь ласка, вислухайте...

— Пробачити? Пізно просити вибачення, Мендрейку! Розгром Британського музею був страшний, але це — остання крапля! Дюваль дістав саме те, чого хотів. Тепер його вовки всюди, і він...

— Мадам! — Натаніель не міг більше стримуватись. — Я виявив чеха-чарівника, який створив пергамент із закляттям для ґолема. Він уже закінчував другий такий пергамент — для зрадника серед членів нашого уряду!

Теллоу зневажливо скривився, проте Натаніель не звернув на це уваги.

Панна Вайтвел пильно поглянула на учня:

— Хто ж цей зрадник?

— Я поки не знаю.

— А чи є у вас докази? Скажімо, той самий пергамент?

— Ні. Все було знищено. Але я думаю...

— Тоді, — нещадно й невблаганно сказала панна Вайтвел, — усе це мені байдуже. І ви — так само. Лондон стоїть догори дном, Мендрейку, і йому потрібен цап-відбувайло. Я більше не матиму з вами справ, і пан Теллоу, якщо в нього залишилась хоч крапля розуму, також.

Обернувшись на закаблуках, вона подалася до свого крісла. Теллоу вирушив за нею, глузливо посміхнувшись Натаніелеві через плече. Трохи повагавшись, хлопець стенув плечима й підійшов до спостережної кулі. Напівафрит, що пересилав зображення, намагався підібратися ближче до фігурки, яка стрибала по дахах. Зображення збільшилось: Натаніель встиг побачити чорний костюм, сиве волосся, золоте обличчя... А потім з фігурки зі швидкістю думки вилетіла зелена блискавка. Смарагдовий спалах — і куля згасла.

Пан Деверо зітхнув:

— Це вже третій. Скоро в нас їх не залишиться. Що ж, які будуть побажання чи доповіді?

Пан Мортенсен, міністр оборони, підвівся й відкинув назад пасмо спітнілого волосся, що впало йому на чоло.

— Сер, проти цього демона треба щось негайно застосувати. Якщо ми не почнемо діяти, Ґледстонове ім’я затопчуть у багнюку! Хіба він — не найславетніший наш проводир? Той, кому ми завдячуємо нашим процвітанням, нашою владою, нашою вірою в себе? І що ж тепер? Невже цей кровожерливий лантух кісток, який гарцює нашою столицею й сіє безладдя, — той самий Ґледстон? Простолюд напевно так і вирішить, ви ж знаєте. І наші вороги за кордоном — так само. Я сказав би...

Утрутився Мармадьюк Фрай, міністр закордонних справ:

— Ми вже маємо кілька випадків масової паніки. Навіть Дювалеві вовкодави не змогли цьому запобігти.

Він позирнув у бік начальника поліції: той лише сердито крекнув.

— Ця істота, мабуть, не при своєму розумі, — додала панна Малбінді, міністр інформації. — І це робить ситуацію ще дражливішою. Рештки нашого Засновника скачуть по дахах, вилазять на флагштоки, танцюють серед Вайтголлу і, якщо вірити нашим джерелам, раз по раз катаються на візку рибним ринком у Кембервеллі. До того ж ця тварюка постійно вбиває людей, цілком випадкових. Вона полює за юнаками й дівчатами — здебільшого з простолюду, але загинуло також кілька поважних осіб. Вона каже, що шукає «двох останніх». Що це означає — нам невідомо.

— Вочевидь, останніх двох грабіжників, яким пощастило вижити, — зауважив пан Фрай. — Це досить-таки очевидно. Один з них забрав із собою посох. Проте найголовніша наша проблема в тому, що простолюд знає, чиє тіло він бачить.

Збоку долинув крижаний голос Джесіки Вайтвел:

— Дозвольте з’ясувати точніше. Це справді Ґледстонові кістки? Це не примара?

Панна Малбінді підняла тоненькі брови:

— Ні, це саме його кістки. Ми оглянули могилу—саркофаг порожній. Тіл там чимало — повірте мені, але нашого Засновника серед них немає.

— Дивна річ, авжеж? — уперше обізвався пан Мейкпіс. — Вартовий африт вселив свою сутність у кістки. Чому? Хто знає?

— Чому — не має значення, — повчальним тоном відповів пан Деверо, постукуючи кулаком по долоні. — Наше найперше завдання — позбутися його. Існування цього африта ганьбить нашу державу. Я вимагаю, щоб його знищили, а кістки поховали. Віднині кожен зі старших міністрів повинен скерувати на це свого демона. Повторюю — кожен! Що ж до помічників міністрів, то вони, на жаль, досі не добилися жодного успіху. Врешті-решт, це все ж таки Ґледстон! Істота вельми могутня! А тим часом треба розібратися ще й з посохом...

— Так, — підхопив пан Фрай. — З огляду на майбутнє, це навіть важливіше. Попереду в нас війна з Америкою...

— Не можна дозволити, щоб він потрапив до ворожих рук! Якщо ним заволодіють чехи...

Запанувала коротка тиша.

— Пробачте! — досі Натаніель слухав усіх промовців з мовчазною шанобою, та врешті зневіра взяла гору. — Ви маєте на увазі Посох Могуття, що належав Ґледстонові? Той самий, за допомогою якого він зруйнував Прагу?

Пан Деверо холодно поглянув на хлопця:

— Я радий, Мендрейку, що ви нарешті зробили ласку приєднатися до нас. Так, це той самий посох.

— Якщо ми зуміємо опанувати його закляття, то зможемо використовувати його силу для нових кампаній?

— Або ми, або наші вороги. Невідомо, в кого він зараз.

— Ви певні? — перепитала Гелен Малбінді. — Отой кістяк... чи африт... чи що воно там таке... може, посох досі в нього?

— Ні. В нього на спині торбина: ми підозрюємо, що там більша частина Ґледстонових скарбів. Проте сам посох пропав. Він, напевно, в одного з грабіжників.

— Я наказав перекрити всі порти та аеропорти, — мовив пан Мортенсен. —Узбережжя патрулюють кулі-пшигуни.

— Пробачте, — ще раз утрутився Натаніель. — Якщо посох аж донині зберігався в абатстві, чому ми самі не користувались