Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

цісарських чиновників, які люблять монархію нарівні з хлопами. Розповідали про це в корчмах, самі або через місцевих грамотіїв. Але ще навесні в Смажовій вельможний пан Нікодем Богуш оголосили, що без згоди двору такий виїзд неможливий, а він нікому згоди на такий виїзд не дасть. А вельможний пан Рей наказали повісити двох таких грамотіїв на ринку в Емаусі, і висіли вони так три дні. Незважаючи на старання кайзера, Буковина для галілейського хлопа була такою ж досяжною, як і місяць.

Якуб не мусив нічого більше говорити. Допив своє пиво, лиш одне, і вийшов. А наступного дня склав у костелі на Горі Преображення письмову присягу, що протягом одного року й одного дня не візьме до вуст горілки, в чому хай йому допоможе Бог у Трійці Єдиний і Всі Святі. Підписав трьома хрестиками, бо хоча й був письменним, та не хотів робити прикрості ксьондзу добродію Юрчаку, якому складання літер ішло непросто, і парафіяльні книги вів за нього місцевий писарчук, Богдан Винярський.

Невдовзі після цього інші хами почали складати подібні присяги, і таким чином ще перед Неділею Христа Царя в Седлиськах, Смажовій і Кам’яниці вже існувало велике братство тверезості. Аби зробити на злість Богушам — і жиду Тінтенфасу трохи теж, — хами продовжували ходити до господи, але пили там власне пиво або каву з цикорію.

Почали також хлопи виставляти потайки від панів збройні дружини. Озброєні ломаками, ціпами й косами, поставленими сторчма, вони вечорами кружляли від хати до хати. На перших порах ходили мляво, бо рання зима йшла з гір великими кроками, а розігрітися не було чим, бо ж пообіцяли не пити горілки. Проте в час Різдвяного посту з’явився таємничий вершник на чорному коні (дехто твердив, що не на коні, а на кабані), який кружляв ночами по дорогах і волав:

— Ще сорок днів, і Галілея буде знищена!

Патрулі стали ходити частіше й живіше, бо ніщо так не розігріває кров, як страх. Тоді навіть ті, які тільки вдавали, що не п’ють, починали справді не пити.

У мішках із борошном і в ямах на картоплю починало просвічувати дно, і то не тільки у Шелів, але в усій околиці. Хочеш не хочеш, а під кінець доводилося їсти частково зіпсовану або й зовсім гнилу картоплю. Шельова не раз нарікала:

— Для кого тримаєш ковбаси й окости з тієї корови, що восени вбив? Діти голодні ходять.

— Для кого тримаю, для того тримаю. Піст зараз, постити треба.

— Відколи це ти такий побожний став, що на пости зважаєш?

Якуб за ті слова бив бабу і, щоб довести свою побожність, ішов наступної ночі на утреню аж на Гору Преображення; це був добрий шмат дороги, і аби своєчасно пробратися через свіжий, пухкий сніг, Шеля мусив виходити одразу після півночі. Один тільки раз спізнився, та й то не з власної вини, а через Катеринку, свою прийомну доньку.

Катеринка-бо ходила часом уві сні, і не допомагали ані навари з валеріани й хмелю від бабки Слави, ані святий образок від ксьондза Юрчака. Тієї ночі побачив Якуб, як його пасербиця отирається животом об коцюбу, яку тримає між ногами, а її долоні пестливо їздять по дерев’яному дрючку. Чоловік вибив Катеринці два зуби й віддухопелив так, що вона тиждень не могла встати. Жінці, яка голосила, він спокійно тлумачив, що тепер вона принаймні спатиме в своїй постелі, а не лазитиме по ночах. З дівками, зрештою, самі лиш клопоти, і ледве над землею підростуть, а вже би курвилися. Мусив, однак, Якуб, надто щедро побити Катеринку, бо кульгала до кінця життя.

Правду сказати, прикро було Шелі дивитися на розбите лице Катеринки. Дівчинка, хоч і не була його рідною донькою, вирізнялася і розумом, і працьовитістю, а крім того він просто її любив. Тому, коли вона через кілька днів потрапила йому на очі, розпухла і з синцем під оком, і без тих нещасних двох зубів, він відчув раптом кольки в серці й від того жалю побив її ще раз, щоб йому в очі не лізла.

Зрештою, не було часу продовжувати бідкатися Катеринчиним горем, бо невдовзі сталося нове нещастя: збісилася здоровенна свиня, льоха десь на два й пів центнера. Якуб тримав її із симпатії, бо була стара і зла, зовсім як він сам. Уже близько року Шелі не підпускали до неї кнура, бо щоразу після опоросу вона одразу з’їдала всіх поросят. Іноді навіть не з’їдала, а просто лягала на їхні бліді тільця й чавила їх самою своєю вагою. Ходила потім обліплена кривавим місивом і соками, видушеними з малих, і ніхто не мав відваги того з неї змити, навіть Якуб. Також треба було добре пильнувати, аби замикати двері від хліву, бо один тільки диявол у пеклі знає, чого вона могла б наробити, вирвавшись на свободу. У родині Шелів її називали просто «Вона», так як не говорять напряму про блискавку, про хворобу, про ведмедя чи про ласицю — аби не накликати на себе гнів цих могутніх і похмурих сил.

Хтось із Шельових дітей мусив, однак, забути про належне замикання хліву, а може, і сам Якуб про це забув. А може, двері просто прогнили від старості, важко сказати. Важливо те, що коли Шеля виходив на утреню за кілька днів до Різдва, то побачив у дворі розшарпаний труп наймолодшої своєї доньки, дворічної Магди. А по брудному снігу бігала Вона, з рилом, вимазаним чорною кров’ю.

Якуб загнав свиню до хліву, а двері підпер бороною. Позбирав те, що лишилося від Магди, у дерев’яне відерце; багато того не було. Відерце забрав із собою до костелу й, показавши після служби ксьондзу, попросив поховати по-християнському. Ксьондз-добродій могутньо наригалися, хоча й були натще, обізвали Якуба антихристом, наказали йому забрати геть відро й більше не приходити до костелу, поміж порядні люди.

Чоловік зробив те, що йому наказав ксьондз. Відерце з рештками Магди закопав під плотом смажовського цвинтаря, настільки глибоко, наскільки дозволяла замерзла земля, тобто не дуже. В костелі більше ні разу не з’явився.

На світанку випав свіжий сніг. Засипав усі сліди нічного випадку. Садиба Шелів під білим пухом виглядала спокійно, як на малюнку. Про долю Магди Якуб розповів дружині лишень по обіді, коли та сама запитала, чи хто бачив наймолодшу дитину. Сальця, почувши все, зблідла й почала труситися.

— Треба до ксьондза, — прошепотіла нарешті.

— Я вже був.

— А чому не впав на коліна?! Треба було благати, просити, погодився б врешті-решт! То