Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

Я вже думала, що він дійсно відмовиться, але помилилася. Він здався. Важко зітхнув, змирившись.

- Ти думаєш, Αндрес підніме слухавку? Це ж я. Він просто проігнорує виклик.

Адже це правда. Я про це не подумала. Найімовірніше, він навіть слухавки не візьме. Господи, що ж тепер робити? Розповісти все Елі? Ні. Булочка все зіпсує. Не навмисно, звісно. Але вона як мавпочка з гранатою. У будь-який момент може рвонути. Я в паніці заметушилася кухнею, думаючи, що ж тепер робити, адже план летів під три чорти. У цей момент двері відчинилися і на порозі з'явився Мігель. Думка про те, як він може сприйняти нас із Пабло на кухні вночі, не встигла сформуватися, тому що, прикривши за собою двері, він вимовив:

- Зате він прийме виклик, якщо подзвоню я.

Я спочатку не повірила своїм вухам.

- Про що ти?

- Я допоможу вам! - середній брат підійшов ближче, демонструючи серйозні наміри. - Я все чув. І вже дуже давно думав про те, як позбутися цієї торгівлі.

- Ти в курсі, що Андрес продає наркотики? - жахнулася я, сплеснувши руками.

- Звичайно! Усі в Ла Перлі в курсі, а я ні?

- А мама? - обережно поцікавилася я.

- Теж, - помітивши, як розширюються мої очі, він вважав за потрібне пояснити. - Коли вона дізналася, влаштувала істерику. Вона і плакала, і погрожувала. Погрожувала відвезти нас і заховати. Звинувачувала в усьому себе, але Андрес посадив її і пояснив, що якщо він відмовиться, то постраждає не тільки він, а й ми з Луїсом. А потім пообіцяв, що одного разу вивезе нас звідси, і ми заживемо по-новому. Мама довго плакала. Вона і зараз плаче, думаючи, що ми не чуємо, і якщо Луїс поки що мало що розуміє, то мене дістало це життя. Дістало те, що через мене Андрес гробить себе, і мама не може жити нормальним життям. Не знаю конкретно чим йому там погрожували, але можу сам домалювати картину. І якщо є найменша можливість допомогти, я зроблю все. - Я слухала і не вірила своїм вухам. Весь цей час цей замкнутий у собі хлопець мучився не менше за старшого брата. Як це жити, знаючи, що рідна людина жертвує собою заради тебе? Я не знала, а він знав...

Я потерла скроні, перетравлюючи почуте. Допомога нам потрібна. Дуже потрібна. Це правда. І справді, кращого варіанту й бути не може.

- Добре, тільки як ми вчинимо? Я не продумала цього.

- Ми зараз вирушимо з Пабло на інший кінець міста. Я вчора там був із друзями. Там є завал дерев. І кілька зруйнованих будинків. Якщо ми хочемо, щоб Αндрес звільнився якомога пізніше, то нам потрібна якомога більш реалістична картина.

- Що ти хочеш сказати? - примружилася я.

- Нам потрібно буде, щоб мене придавило деревом.

- Ти з глузду з'їхав? - вигукнула я, і тут же закрила рот рукою. А потім прошипіла. - Нізащо я не дозволю цього!

- Не в реалі ж! - іронічно усміхнувся той, і в цій усмішці я побачила його схожість із братом. - Ми облаштуємо все так, що здаватиметься, що мене затиснуло, машини туди не проїжджають, бо не вся дорога ще розчищена. Йому доведеться йти пішки метрів двісті, це теж час. Потім поки він зрушить ствол. Відвезе мене додому. Думаю, не встигне до десятої.

Я посилено намагалася думати, і мені здавалося, що варіант справді непоганий. Тільки ...

- Там же немає зв'язку ще. Це ж у самій низинці. Як ви йому зателефонуєте?

Я перевела погляд із Мігеля на Пабло. Він уперся поглядом в одну точку, а через кілька секунд запитав?

- Де розташований склад?

- Я не знаю адреси. Ми їхали шосе на захід, але пів дороги я просиділа під сидінням.

- Що? - очі Пабло розплющилися, я ж тільки відмахнулася. Похитавши головою, він додав. - Уздовж Ла Перли?

- Так.

- Туди веде тільки одне розчищене перехрестя. Він точно поїде туди, щоб виїхати на трасу. Там я його і зустріну.

- Ти підеш пішки з одного кінця міста вночі? - зрозуміла я, до чого він хилить.

- Так! Головне встигнути, - серйозно відповів він. - Ти маєш простежити, щоб він вийшов не раніше дев'ятої. Ми вирушимо з Мігелем на схід. Ще не знаю, як, але зробимо все так, щоб здавалося, що йому реально потрібна допомога, а я один не впорався. І піду в центр. До перехрестя.

- Тобі доведеться дуже багато пройти... - навіщось озвучила я. Невже він готовий це зробити?

- Я знаю. - Пабло кивнув, немов відповідаючи на моє запитання. - Але це єдиний варіант, який може прокатати.

Я переводила погляд з одного на іншого, кусаючи нігті, розуміючи, скільки роботи їм потрібно виконати, але хіба можна тепер відступати? Просто так сказати Андресу про те, що я хотіла зробити - не можна. Він просто зачинить мене в спальні і поїде. Ризикувати не стане. На ньому вся сім'я, і єдине, що він може робити - це виконувати накази чортового Алонсо.

- Добре, - через кілька хвилин, погодилася я. - Так і зробимо! Я постараюся, щоб він виїхав не раніше дев'ятої.

Мігель підбадьорливо посміхнувся.

- Дякую тобі, Емі! - уперше за все наше знайомство, я бачила його посмішку. І зараз він ще більше був схожий на брата. Цими милими ямочками на щоках і чітко окресленими губами. Як я раніше не помічала цієї подібності? - Ніхто раніше не робив нічого подібного для нашої родини.

Я посміхнулася у відповідь, розуміючи, наскільки він сам хоче звільнити брата від цього кошмару. Братів, матір і себе.

- Головне, щоб усе вийшло! - подав голос Пабло. - І якщо вже ми щось робимо, то нам час вирушати.

Хлопці пішли, а за кілька годин, покинула будинок і я. Господи, будь ласка, нехай у нас усе вийде!