read-books.club » Публіцистика » Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик 📚 - Українською

Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

261
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дороги, які нас вибирають" автора Юрій Михайлович Мушкетик. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 86 87 88 ... 99
Перейти на сторінку:
бодай трохи прояснилися б мізки.

Втомився, думаючи про всесвіт. Розумію, що це дурниця. Як дурницею є спроба осягнути його, і ще більше – його походження.

Як креаційна теорія, так і теорія Великого Вибуху є безглуздям. Горошина «матерії», стиснена і розігріта до безуму, в хаосі – вибухає, і народжуються світи, «злипаються» і т. ін. Усе перекреслює просте запитання: а де взялася та горошина? І креаційна теорія… Творець творить світ з нічого. Нехай. Але знову ж те саме запитання: де взявся Творець? Просто, це нам недоступне, й нічого туди лізти.

Як «урегулювати» суспільство? Якось «урегулювати» треба, бодай у щоденному житті – потрібний порядок – дотримати «не убий», не укради» і т. ін. Праця, шлюб, навчання.

Але регулює держава, а вона – завжди насильство, і обов’язково хоч у якійсь частині – несправедливість. Якою б не була. Найбільша гуманність переростає в ще більший тиск, революціонери – в тиранів.

Не люди, не їхній розум придумали природу. Вона «придумалась» сама. Через те її закони, її дії досконалі, а людські – ні. Людський розум експлуатує природу, намагається витиснути з неї якомога більше, псує її, нищить. Вона ж саморегулюється, самоіснує.

Гуманізм!? Великі ідеї проголошують дрібні, нікчемні люди, нездатні йти за проголошеним. Те ж саме й демократія. Крім того – демократія тільки для себе і для свого кола. Вони не думають про люд, його життя.

Українці були тільки в Західній Україні. Вони боролися проти Польщі, Гітлера, совітів, організовувалися в гуртки, Просвіти, ставали свідомими патріотами. У кожному майже селі. А нині? Проти кого їм боротися? Проти уряду? Але ж він каже, що він український і за Україну?

Людина, яка вибралася на вершину влади, стала непідконтрольною, навіть якщо вона геніальна (Олександр Македонський, не кажучи вже про тиранів-пустоголовців Гітлера, Сталіна), різко деградує, або й впадає в маразм.

Іду лісом. На галявині за пляшками – компанія. Матюки, дурні жарти, дурисвітство. Я дивлюся: які мудрі дерева довкола порівняно з ними.

Сумне явище: повернення в свідомості людей «доброго», совіцького. Глобальне страхіття… А все з конкретики: гибільного становища людей нині, бідності і багатства, пограбування населення, падіння культури. Отак реабілітується паскудне, злочинне минуле.

Що не день – новини дикіші та страшніші. Учора Верховна Зрада прийняла постанову про святкування 85-річчя комсомолу України. Маразм!

Комсомол, який знав тільки одне: «Партія говоріт нужно, комсомол отвечаєт – єсть». Єсть нищення хліборобів – розкуркулення під гуркіт бубна і скрип гармошки, повалення церков і т. ін. Комсомол у громадянську війну ще мав якийсь сенс (хоч і неправдивий історично), спрямування, пружність, відданість тій ідеї. А в мій час це була організація для кар’єри, кожен комсомольський начальник очікував партійної або совіцької посади: виконуй накази, викривай «непевних» – і жди. Окупиться.

Свято комсомолу, якого немає. І сьогодні – осквернення могили Шевченка в Каневі. Поминальні молитви творять московські попи з Сабоданом, смердять зі своїх кадильниць, кроплять отрутою могилу. Маразм і жахіття.

Село гине, й нікому до нього діла немає. Окрім тих, які ще намагаються з нього щось витиснуть. До них належать і верхні урядові кола. Інтелігенція його покинула, просто забула, вона теліпається в ковбані своїх вузьких проблем.

Як нам повірити у власні сили? Які слова, які вчинки, чия воля можуть це зробити? Хто може об’єднати безліч воль в одну, утримати, спрямувати, повести і реалізувати?

Одні вважають, що сьогодні культури, зокрема літератури, немає – вона була раніше – інші – навпаки. Що вона є сьогодні, а можливо, пізніше писатимуть, що сьогодні культури немає, а вона була раніше.

У нашому розмитому, безнаціональному суспільстві, в цій «державі-недержаві» зростає нове суспільство. Зростає на чому? На антиукраїнських лозунгах (Донецьк, Харків…), які є «їхніми-неїхніми», а правду не допускають роз’яснити, щоб та правда стала їхньою.

Яке воно буде, те суспільство?

Дивлюся на пташок… Насипав у годівницю крихт, пшона, прилетіла одна, дзьобнула й полетіла, за хвилину прилітає їх зграя. Так само діти, щось знайшов: «Сюди, сюди». Доросле ж пхає знайдене за пазуху чи до кишені, волочить у кущі й ховає…

Отже, природа робить «демократично», справедливо, а люди?…

Появилися хороші твори, письменники. Письменниці! Софія Майданська, Галина Тарасюк, Марія Матіос, Валентина Мастєрова, Галина Пагутяк… І ще, й ще. Стає легше на душі.

Компартійні «молотять» по-старому. Так, чимало лозунгів компартії – хороші, зрідні християнським: рівність, праця. Але ж все спробували, й така поразка. Якщо б підійти серйозно, то насамперед треба проаналізувати увесь 70-літній шлях, проаналізувати глибоко, відкинути з програми лихе, неправильне (та ж диктатура пролетаріату: немає її й неможлива вона, була диктатура партії, а в ній – вождів; додаткова вартість та ін.) і виставити нові орієнтири. Може, частина розумного люду й пішли б за ними. А дурні симоненки тільки й знають кликати в Союз, до старого (а там гулаги, голодомори), вони не тільки не можуть аналізувати, а й не знають, що це таке. Бо все лишилося, просмоктується, все – російське, і панує російський соціалізм. Я скрізь бачу колишніх – особливо комсомольських вождиків, які ніколи не говорили по-українськи, тепер вони при керівних посадах, в їхніх руках заводи, банки. Україна без України. А в думах у них та ж совіцька ностальгія.

Якась ніцшенітниця.

У старості ми часто блукаємо по руїнах молодості.

Ніхто з нас за життя не знає, як нас потім оцінять на далеких літературних гонах, знаю напевно – оцінюватимуть не за чиновницьку, письменницьку роботу, а по написаному. Хоч на тій роботі й намагався «служити» чесно громаді.

Напис на булаві:

«Остерігайся підлих, не наближайся до них, і не залишайся на самоті. Не довіряй брату, не покладайся на друга, нехай не буде в тебе довіреного, бо це безнадійно. Уві сні сам оберігай своє серце – трагічного дня не має людина підтримки». Гірка, справедлива порада.

Перечитував Ю. Яновського. Він оспівував шалені подвиги червоних, бої, перемоги, романтику червоного вітру, щоб потім все життя ці ж червоні душили, тусали, гнули, ганьбили… Усе це за те, що оспівав українську революцію.

На початку думаємо, що світ розвивається в напрямку прогресу, добра, істини, що в світі, нехай і повільно, утверджується соціальна справедливість. І інша ілюзія: майже всі люди добрі, служать правді, а потім, коли дивишся в очі політикам, які кличуть до добра й справедливості, то бачиш, що вони брешуть і всі слова хочуть повернути собі на користь, на владу. У молодості вірив у гуманність і демократію – не осягаючи їх як слід, вірив – вірою. І все життя боявся влади, хоч довгі роки вважав, що влада ця його. Потім зрозумів, що вона йому ворожа, як

1 ... 86 87 88 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"